Ігнатенко Аміна

10-б клас, Плосківський ліцей Великодимерської селищної ради Броварського району Київської області

Вчителька, що надихнула на написання – Попович Валентина Миколаївна

Війна. Моя історія

Спогади про звичайне, мирне життя закінчуються ввечері 23 лютого. Зранку я просто була в школі,

як в будь-який інший день, прощалась з друзями, наче ми завтра знову будемо всі разом в тому самому місці. Як памʼятаю, я робила букетик на трудове , який потрібно було здати до 8 березня, але він мені так і не знадобився.

Зранку я прокинулась, як зазвичай, в школу, але щось було не так. В кімнату зайшла моя мама. Я бачила сльози на її очах, вона сказала, що почалась війна. З цього моменту життя розділилось на до та після. В той день до нас приїхали наші родичі з Бучі, які виїжджали вже під вибухами.

Далі дні були як в тумані: все злилось в один день.

Було страшно спати, просто сходити помитись. Батьки почали думати про те, щоб кудись виїхати тому, що російські війська були вже дуже близько. Наступного дня ми почали збирати речі: документи і одяг на перший час, на 2-3 дні , як ми думали.

Ми виїхали о 10 ранку з села, памʼятаю як плакала моя бабуся, коли ми прощались. Коли ми виїхали за Київ, то ледь не потрапили під обстріл.

Ми приїхали в Білоцерківський район до мого дідуся, там залишився мій брат. Побули там буквально день і вже зранку я, моя мама, тітка та дві мої сестри поїхали на потягу до Львову.

У Львові нас зустрів мій хрещений, який і перевів нас через кордон. Далі ми зупинились в Польщі у наших знайомих, далі поїхали в Іспанію до іншого знайомого, цей чоловік, можна сказати, став частиною нашої сімʼї. Через 2,5-3 місяці ми нарешті повернулись додому. Мене не хвилювали тривоги чи обстріли, я хотіла зустрітися зі своїми рідними та повернутись додому, в свою кімнату, в якій встигли похазяйнувати росіяни.

Наче все добре, всі живі, будинок цілий, але було дещо, що досі не дає мені спокійно жити,

мій тато пішов добровольцем в ЗСУ. Він так вчинив для того, щоб його діти могли спокійно продовжувати життя та спати вночі в теплому ліжку, а не сирому погребі.

Зараз я намагаюсь насолоджуватись життям не дивлячись на те, що відбувається, адже не знаєш, що буде завтра. Я почала більше обіймати своїх рідних, бо не знаєш чи ти зможеш це зробити ще раз.

Ось така коротенька історія, але я думаю, що вона заслуговує уваги як і будь - яка інша. Я думаю якщо і інші люди зможуть так само поділитись своїм сумним життєвим досвідом, то безліч зрозуміє, що вони не одні і є люди, які зможуть їх повністю зрозуміти та підтримати.