Живемо ми в селі Євгенівці Снігурівського району. Мені 30 років, у мене чоловік і двоє дітей. Я доглядаю за ними, не працюю.

Зненацька війна нас застала, ми цього не очікували. Паніка була в перший день і потім ще півтора місяці, а згодом якось почали звикати до цієї ситуації. Ми сиділи без світла з 17 березня, і от тільки недавно його ввімкнули. А всю окупацію ми просиділи без електрики, води, їжі мало було.

Шокувало, що нас прийшли «звільняти» незрозуміло від чого. Паніка, стреси, нерви – так на нас вплинула війна. А ще дала розуміння того, що потрібно цінувати кожен день життя.

Щоб якось впоратись зі стресом, ми просто заспокоювали самі себе. Хоча зараз нерви теж зіпсовані.

Навіть не знаю, як я війна має завершитись. Коли того, що в бункері, пристрелять, мені здається.

Хочу жити в мирній країні, щоб не було всього цього, щоб діти не бачили і не чули війни.