Панько Ярослава, 8 клас
Бодаквянська гімназія, Полтавська область Миргородський район с. Бодаква
Вчитель, що надихнув на написання есе: Попович Н.М.

Війна. Моя історія

24 лютого… 2022 рік… Ця дата закарбувалася в пам’яті кожного українця. Саме в цей день світ затамував подих, і, здавалося, що це був просто безглуздий сон, що з настанням ранку має закінчитися…

Цього разу я прокинулася від розмов та шуму, що лунали з кухні. Не маючи уявлення про те, що ж відбувається, пішла аби дізнатись і зрозуміти причину галасу.

Пройшло не багато часу, як я отримала відповідь, якою була приголомшлива… Війна… У голові лунало: «Починай збирати найголовніші речі та зберігай спокій».

Було дуже страшно і ніхто не мав уявлення, що ж буде завтра. В цей момент я відчувала тривогу та занепокоєння за рідних і близьких для мене людей, а також тих, хто знаходився поруч із небезпечними зонами. Почала писати друзям, які вже перебували на окупованих територіях, аби дізнатися як вони та допомогти з підтримкою…

Паніка і страх полонили всіх і все довкола. Великі черги до магазинів, банкоматів, аптек. Люди скупляли все, адже не мали уявлення, яка ситуація буде найближчим часом. На полицях майже нічого не залишалося. Але кожного ранку були знову черги…

У перші дні було максимально важко. Боялися виходити на вулицю, кожного разу оглядалися навколо, коли чули дивні звуки. Щоночі через переживання читали новини, не мали змоги повернутися до нормального життя, яке було раніше. Спали одягнені і по черзі. Моральний та фізичний стан кожного зійшов на нівець. Було схоже, що світом почали керувати зомбі, проте ні, це набагато гірше… Звуки сирен, постійні зльоти літаків ще більше підсилювали почуття страху та невпевненості в завтрашньому дні.

Я сподівалася, що війна триватиме недовго, що все це закінчиться за декілька тижнів і всі знову почнуть жити повноцінним життям. Проте дива не сталося.. І знову ранок починався із гуркоту ворожої техніки, вибухів та страху, страху та люті до ворога, яка щодень сильнішала, але водночас давала сили не зупинятися і не падати духом, адже там «на нулі» нас захищають справжні Герої, які виборюють свободу для України…щохвилини… щосекунди… день за днем…

Весна і літо були не схожі на себе. Їх сірість і спека були нестерпними. З настанням осені та зими умови значно погіршилися. Постійні повітряні тривоги, перебування в підвалі, вимкнення світла – все це нам довелось відчути на собі та пережити, як би складно не було.

Згодом я та мої знайомі почали брати участь у допомозі захисникам. Так як ми ходили до школи, то мали змогу займатися і корисними справами. Хтось чистив горіхи для енергетичних батончиків, виготовляв янголів, плів маскувальні сітки, хтось збирав яблука та чистив їх для виготовлення солодощів, які стали справжнім скарбом для наших воїнів. Молодші учні малювали малюнки та писали щемливі листівки, в яких просили повернутися додому з Перемогою та зберегти себе цілими. У кожного була своя робота…

Вже другий рік поспіль триває ця несправедлива, жорстока війна, котра розділила життя кожного на «до» і «після». Саме тому дякую нашим захисникам і захисницям, котрі обороняють рідну землю і віддають свої життя, аби тільки наші були в безпеці.

Дякую волонтерам, котрі також допомагають людям, військовим, а також нашим меншим друзям – тваринкам. Вони, як і всі інші, заслуговують на цю підтримку.

А ще, дякую кожному українцю за незламність, за те, що тримаємося разом та підтримуємо одне одного, адже в нашій єдності є маленький крок, що наближає до Перемоги.

Ранок 24 лютого змінив наші життя назавжди… Болить кожному, та ми продовжуємо впевнено крокувати до Перемоги. І ми неодмінно вистоїмо. Ніколи не пробачимо цього жаху, не забудемо тих, хто так і не дочекався миру, не побачив Україну вільною, незалежною, нероздільною.

А поки ще лунають вибухи та ревуть в повітрі ракети, жорстоко розрізаючи наш повітряний простір і водночас цю сувору реальність, ми єдині в своєму прагненні до Перемоги. Слава Україні!