Я з міста Снігурівка. 24 числа їздив у Каланчак забирати права сину й зустрів там росіян. Під'їхав до МРЕВ - там було все розбито. І люди, котрі проїжджали, казали, що це війна. А метрів за триста від нас стояли росіяни. У них наче поломка була якась. Тоді ми повернулися до Снігурівки. 

Відтоді все й почалося: прильоти, наїзди росіян, перевірки квартир, будинків, сараїв, гаражів. Нікуди я не виїздив. Сидів тут. Спочатку в школі у сховищі, а потім - у приватному будинку в підвалі.

Деякі окупанти були більш-менш лояльні: давали хліб, консерви, цигарки. А деякі були дуже нахабні. 

Мої діти виїхали з Токмака Запорізької області в Київ. У них була двокімнатна квартира, вона зараз розбита. Дочка, син, онуки – усі в столиці. Ми дзвонимо одне одному. А коли вони повернуться, я не знаю. Орендують житло в Києві. Дочка каже – тяжко. А що робити? Мені одному тут легше виживати, ніж їм усім там.

Я до війни запасався крупами, жирами… А потім прийшли наші, дякувати їм, і нам почали давати гуманітарну допомогу. На центральній вулиці були українці, заїхали машинами, БТРами. Усі почали з ними обніматися, вітатися. Плакали, пропонували хлопцям їжу. Я був дуже радий, коли побачив український прапор. Слава Богу, що ми живі та здорові!

Тоді все стало на свої місця. При росіянах було набагато гірше. Слава Богу, що живий залишився, але роботу втратив. 

На серці тяжко. Я думаю, що ця рана в душі не загоїться, тому що ніхто росіян не чекав на нашій землі. Жили тихо, спокійно… Думаю, все одно все стане на свої місця й буде так, як раніше. Я на це дуже сподіваюся.

Я сподіваюся на краще, на те, що війна закінчиться, але малоймовірно, що найближчим часом. Пару днів тому були прильоти в Снігурівку та серйозні пошкодження. Тільки-но люди почали відходити від того страху, який був в окупації, а тепер знову почали боятися, мовчати. Тяжко все це. 

Коли закінчиться війна – я не знаю, і навіть не уявляю. Дуже шкода наших хлопців. Їх стільки гине молодими! Але вони молодці, бо стоять до останнього навіть за тяжких умов.