Я живу в селі Євгеніївка Баштанського району. 

Це був жах. У нас ще не було бойових дій, але всі були в паніці. Люди їхали в село, бо думали, що в місті буде війна, а в селі - ні. 

У нас світла взагалі не було майже десять місяців. Питної води теж не стало, бо насоси не працювали. Люди ходили до річки. Це було дуже небезпечно. А вже коли почали потроху вмикати генератори бензинові й качати зі свердловин, то люди могли собі набирати. А до того ще збирали дощову воду. 

Продуктів не було. Деякі люди пекли такі собі «плюшки». Деякі встигли скупитися трошки. Так і виживали. А в багатодітних сім'ях дуже страждали.

У нас сильно стріляли. Убили нашого друга, він жив за дві хати від нас. Я бачила це на власні очі. Коли ми підійшли до нього, то він був так складений, просто як пакет, а голова зверху. Його підкинуло, дуже побило і ось так склало... 

Багато людей у нас загинуло. І худоби теж чимало побило. Люди боялися на вулицю виходити.  

Наше село було доволі довго в окупації. Тільки-но звільнили – і знову почали його обстрілювати. На Великдень був обстріл. Загинуло двоє діток. У сусідньому селі жили солдати в школі, і там теж був обстріл. 

Ми через Херсон поїхали на Олешки, а звідти до Василівки. Там була страшенна черга, тисячі машин стояли. А росіяни то по сотні в день, то взагалі по 50 тільки пропускали. У той день, як нас випустили, може, їм якийсь наказ був, бо дуже багато машин пропустили. А перед нами була колона з десяти авто, і цю колону обстріляли. Машини в різні сторони лавірували, тікали. 

Хотілося б, щоб війна закінчилась швидше. Майбутнього хотілося б кращого. Хоча би повернутися до того, що раніше було. Ми просто не цінували того, що мали. Жили нормально. А тепер що? Наше село дуже заміноване. Ми живемо біля лісу. І він настільки замінований, що наші сказали – ні ногою туди! Поки що розміновують поля та попід річкою місцину, а ліс будуть в останню чергу… Гуляти діткам нема де. У нас є внук маленький. І навіть на вулицю тепер із ним не вийдеш, бо вже два дні обстріли.