Я філолог, за фахом вчитель російської мови та літератури. Але я завжди любила свою мову, свій край, свою батьківщину. Дуже добре знаю історію своєї родини. Я завжди почувала себе щирою українкою, коріння якої йде від запорізьких козаків.

Що для мене стало початком війни? Я працювала вчителем 39 років, але так сталося, що мала доглядати своїх хворих батьків, що було несумісне із вчителюванням. Тому я пішла на пенсію за вислугою років. Мені подобається подорожувати, тому я дуже часто подорожую Україною, була і на Закарпатті, і на Прикарпатті, і у Києві. У мене сестри живуть у Росії. Коли я у 2014 році була у сестри у Новгороді, то почула, що прості люди там не ставляться до нас зневажливо, вони за нас хвилюються. Коли вони чули, що я з Донбасу, то говорили, що вони не винні. Я замислювалась про це. 

У Валентини Іванівни, старенької передовиці, яка довгий час працювала у міськраді, є російськомовні рядки, які я запам’ятала назавжди.

«Мне так хотелось донести до тех,

кто этим миром правит,

отсюда ничего не унести,

а нужно только что-нибудь оставить».

 Війна – це страхіття для простого люду, бо вони більш вразливі, чують цей гуркіт гармат щоденно і щоночі. Хоча й кажуть, що людина до усього звикає,  але до цього страху звикнути неможливо. 

 Коли почали літати літаки, це було 2 або 3 липня 2014го, було дуже страшно. Вони дуже низько летіли. Вибухи були на території Доломітського комбінату. Ми сиділи у погребі з мамою і сусідом Сашком, моїм колишнім учнем, який приходив до нас, бо нам було страшно. Він читав молитви, а ми його підтримували. Стріляти «Гради»… Ще запам’яталось, що моя домашня птиця – індики і кури – перед обстрілами замовкали. 

 Одного разу пізно до мене постукали у двері. Собака моя поводилась дуже агресивно, я її тримала. Було страшно,  але довелось відкрити, бо у мене була вдома старенька мати. Люди, що прийшли, були у балаклавах. Вони сказали, що знають, що у мене є машина (старенькі «Жигулі») і попросили її. Але мій чоловік на той час виїхав на ній у відрядження. Не знаю, що мене врятувало. Досі пам’ятаю голос хлопця, який сказав: «Пішли, хлопці, мабуть точно машини немає, не будемо гаяти час». 

 Коли я зайшла, то не могла стояти на ногах, руки затерпли, бо я тримала собаку за ошийник. Вона могла би на них кинутись, і вони би її пристрелили, а мені її дуже шкода. Оцей переляк – найбільше негативне враження від війни. Моя мати не змогла це пережити, вона впала в депресію, з якої не вийшла до своєї смерті у 2017 році. 

 Спочатку у нас був газ, електрика. А коли все це відключили, ми користувалися піччю в кухні. А оскільки продукти у холодильнику почали псуватися, то ми вирішили зробити консерви – тушонку тощо. 

 Я мрію про те, щоб у мене з’явилися онуки. Донька живе і працює у Києві. Син, на жаль, загинув, його вбили. Це інша історія, і я не хочу зараз її згадувати. 

 Я завжди була принциповою людиною, намагалася бути чесною, допомагати людям. І зараз намагаюсь такою ж лишатися. Зламати мене війна не змогла. Жінки мають бути внутрішньо сильними, тому що вони насамперед матері. Крім того, я навчилася бути більш терплячою. Ставлення до людей стало не таке критичне, як раніш. Стало менше безкомпромісності.