Мені 31 рік. Я з Преображенки, виїхав в Запоріжжя.

24 лютого пішли зранку на роботу як зазвичай. Для мене все почалося з того, що я дізнався з інтернету, плюс розмови з колегами, друзями. Важко було, звісно, в це все повірити. 

Найбільше шокувала це безглуздість дій російських військових. Наскільки страждало мирне населення, школи, будинки, дитячі садки, і кожен день - все гірше і гірше.

Найважче було забезпечити безпеку життя. Слава Богу, є друзі, які допомогли виїхати. Знайомі допомогли з житлом. Найважчими були фінансові труднощі. 

Головне - ми живі. Вся родина виїхала. Ми переживаємо, чи залишаться наші домівки.

Дякуючи нашому керівнику ми працюємо в Запоріжжі на тій самій роботі що працювали до війни. В перші місяці війни роботи не було, а зараз вже працюємо.

Хочеться, щоб якнайшвидше була наша перемога, я це ще спочатку знав. А от коли - не можу сказати.