«Перша смерть тоді всіх дуже вразила»

Ольга Янчевська до останнього сподівалася, що все швидко закінчиться й буде, як раніше. Війна ж була десь далеко. І так думали всі. Але коли стався обстріл рідного селища, все змінилося. Жінка бігала на роботу рятувати життя людей, наражаючи себе на небезпеку. Але з часом перестала боятися.

Війна почалася в нас навесні 2014 року. Почали погано ходити маршрутки, потім підірвали міст, який з’єднував наше селище з Кіровським [нині Голубівка]. Ми не могли вільно проїхати в Кіровськ, об’їжджали по 10-15 кілометрів. Кіровськ був нашим районним центром. Туди їздили по роботі, в магазини або по інших справах. Але коли були перші тривожні дзвіночки, думали, що все скоро закінчиться і це терпимо.

Потім почалися обстріли. Ми їх чули віддалено, але справжню війну побачили й зрозуміли 30 жовтня 2014 року, коли почався обстріл нашого селища.

Усі були на роботі: я, медсестра, санітарки, ще лікарі були. І почався обстріл. Сипалося скло, все летіло.

Ми спустилися в підвал біля роботи. Обстріл тривав хвилин 15. Було багато снарядів, і що найцікавіше, коли закінчився обстріл, першими з підвалу вийшли чоловіки і кажуть: «Там жінка впала та лежить».

Коли принесли цю жінку, вона вже була мертва, на ній не було ні крові, ні пошкоджень, просто тепла мертва жінка. І ми тоді не могли зрозуміти, як це, навіщо і чому... Молода жінка, їй 50 років тільки було.

Після того, як принесли жінку, почали прибігати інші люди, але вже з уламковими пораненнями. І теж ми не розуміли: є маленька ранка, а тече кров і не зупиняється. Ми не могли зупинити кров від такої маленької ранки, пригладжували, прикладали, придавлювали, забинтовували. Але ніяк не могли зупинити.

Потім нам привезли дуже важку жінку. Їй уламок потрапив в колінний суглоб. І теж дуже важко ми її приймали, викликали швидку допомогу й відправили в Лисичанськ. Але перша смерть тоді всіх дуже вразила.

На другий день до нас на роботу половина співробітників вже не вийшла. По-моєму, була п’ятниця, 30 число. На вихідних ми не працювали. Багато хто поїхав. Я трохи пізніше поїхала на пару днів до доньки. І потім вже почалися часті обстріли селища.

Мені від роботи до мого будинку було буквально п’ять хвилин ходьби. О восьмій годині мені потрібно було виходити, а тут обстріл. Я ж звикла, що на роботу треба йти о восьмій ранку. Як я могла не піти? І мені доводилося йти в сусідній будинок в підвал, трішечки там постояти, 15 хвилин або 10 хвилин, і коли переставали стріляти, я бігла до наступного підвалу. Таким чином я доходила до роботи.

Війна не вплинула на наш фінансовий стан. Ми працюємо, отримуємо пенсію, в нас все в порядку. Коли були обстріли, в нас не було доступу до магазинів, навіть хліба не було. Нам солдати давали мішок хліба в медпункт, а ми роздавали людям і залишали по буханці собі. Але, бувало, коли хліба не було.

У погребі у нас усе було і їжа, просто не було хліба й свічок. Ніде було купити свічок, тому що світла не було півтора місяця, до шостого березня. А останній обстріл у нас був 15 лютого.

Ми отримували на центральній площі продовольчі товари. Це була гуманітарна допомога від Ріната Ахметова. Звісно, вона відіграла велику роль для нас. Особливо перший час, коли були магазини зачинені, не було ні вермішелі, ні борошна, нічого не можна було купити. А гуманітарна допомога нам допомогла виживати. Потім все налагодилося, і в магазинах з’явилися продукти.

Я якось вже не боюся... Про що мрію? Звичайно, щоб закінчилася ця війна.