Шевчук Наталія, 9 клас, Ставківська гімназія Джулинської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Кузьменко Наталя Олександрівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Майже п’ята година ранку. Крізь сон чую якийсь шурхіт, а потім слова мами: «Доню, прокидайся. Прокидайся, чуєш. Почалась війна!» Здається, приснилось щось страшне, розплющую очі, але…. Це не сон… Це реальність, про яку я навіть не хотіла дивитися у кіно або ж читати в книгах. Це – війна, страшна і моторошна настільки, що режисери фільмів жахів не змогли б таке відзняти.

Чую як затремтіли шибки та міжкімнатні двері. Дивлячись у вікно, встигаю помітити хвіст ракети. Через кілька хвилин чую, як пролетіла ще одна. Що це? Невже дійсно війна? Як так? Що робити? Збирати речі та їхати? Куди? А наш дім? Що буде далі?

Глибоко вдихаю, намагаючись заспокоїтись. Вмикаю телефон, гортаю стрічку новин у соціальних мережах. Скрізь одне й теж: війна. Справжня війна. Тут і зараз. В моїй країні і (хто б міг подумати) в 21 столітті.

Підводжу погляд, дивлюсь на маму, яка намагається приховати від мене свої переживання. Вона розуміє мій погляд без слів: «Нам нікуди їхати. Тут наш дім. І бабуся… Ми не можемо її залишити.»

Згадую своїх домашніх улюбленців, а хто ж за ними пригляне. «Ми відповідальні за тих, кого приручили», - відомі слова спливають у моїй підсвідомості. Ми потрібні тут. Обіймаю маму і чую гул ще однієї ракети, що пролетіла над нашим будинком.

Увесь день проводимо, слідкуючи за новинами, з надією почути щось хороше. Та ні, скрізь біль, горе та страждання. Хотілося б відволіктись, але – не можу.

Перші дні війни телефон з рук не випускала. Прослуховуючи останні події, десь глибоко в душі збирався згусток болю, крику, образи та люті, який згодом виривався з мене ріками сліз.

Дорогою їхали колони автомобілів. Кілька днів вони невпинно рухались, а вночі ця змійка засвічувала сотні очей. Ми всі хотіли і хочемо жити у вільній країні, у рідному краї, у власному будинку чи квартирі. А зараз місцеві жителі покидають свої домівки для того, щоб просто залишитися в живих.

Люди – істоти, які швидко прилаштовуються до нових умов. І ми не виняток. День за днем навчились, ба, більше «звикли» до ситуації. Всі поступово почали повертатися до рутинного життя. Та й в новинах крім трагічних звісток, можна було почути і хороші, дякуючи нашим захисникам і захисницям.

Про Україну дізнався весь світ. На жаль, хотілося б, щоб наша країна стала відома в інших сферах, а не за рахунок страждань нашого народу. Особливо боляче, коли до твого села привозять загиблого воїна. Всі жителі проводжають його, стоячи на колінах і встеляючи шлях квітами. Все село прощається з Героєм, дякуючи йому за те, що можуть жити не під кулями.

Кожного дня ми допомагаємо нашим воїнам їжею, одягом або матеріально. Хто як може, адже нашим захисникам важливо відчувати підтримку з тилу.

Що для мене означає дата «24 лютого»? Це – день, коли дали тріщину моє щасливе дитинство (і не тільки моє), мої мрії, мої плани на майбутнє. Знаєте, як інколи тріскається посуд? Зовні нічого не змінилося, все виглядає цілим, але якщо поглянути пильніше, то можна помітити зовсім тоненьку лінію, яка схожа на шрам. Так і я, ніби ціла, але в глибині душі – рубці…

Інколи відчуваю, що знову навчаюся жити. Звикаю до нових звуків, які приглушують спів птахів. Різко реагую, коли чую російську мову в натовпі. Прислухаюсь до кожного гулу: чи то грім, чи вантажівка. Особливо лякає гроза вночі, коли блискавка освічує пів неба, а гуркіт наводить жах своєю потужністю. Навіть уявити важко, що відчувають люди там, де відбуваються бої.

Найбільш приголомшливою є жорстокість цієї війни, як виявляється в кожній дії ворога щодо мирного населення, щодо кількості випущених ракет, фактично усієї зброї, яка використовується на території нашої держави. Але ще більш вражаючою є її абсурдність. Ну, як в сучасному цивілізованому світі таке могло трапитись? В голові постійно вирують дебати з цього приводу, але жодного логічного пояснення не можу знайти.

Від початку війни я багато чого переосмислила: цінності, час, який маю, цілі. Я ще навіть не задумувалась над своїми планами на майбутнє, над тим, чим хочу займатися.

Я живу сьогоднішнім днем і ціную те, що маю, тих, хто поряд. Але якщо запитати будь-кого на вулиці: «Чого б ви найбільше хотіли?», я на сто відсотків впевнена, відповідь у всіх би була однакова – «Миру!»

Моя бабуся завжди говорить, що ми живемо на благодатній землі. Я вірю цьому. Я вірю, що ми – українці, всі будемо жити в нашій мирній країні, працювати на нашій родючій землі. Так має бути! Так буде!