Ми з жахом чекаємо зими, тому що живемо в напівзруйнованому будинку. А відновити його не можемо, немає грошей. Наше село – це лінія розмежування.

Дуже страшно тут жити, за дітей страшно. Коли дочка в школі або на репетиції, я за неї спокійніша, тому що в центрі спокійніше й безпечніше, ніж на околиці, де ми живемо. Вдома відчуття безпеки немає.

Доньці Наді сім років, вона займається танцями, не боїться виступати, а ось іти додому їй страшно. Тому я її завжди зустрічаю, щоб разом пройти дорогою до хати.

Одного разу наш будинок потрапив під обстріл. Нам здавалося, що життя закінчилося, тому що один за одним снаряди лягали, стояв гуркіт, після кожного падіння снаряда вилітали вікна.

Ми дивом уціліли, і з донькою виїхали із селища, тому що не можна було залишатися взимку в зруйнованому приміщенні.

Жили в одних родичів, потім в інших, загалом, поневірялися якийсь час. Додому повернулися тільки навесні, коли потепліло. Але житло так і не відновили, немає грошей. У мене зарплата листоноші, відмовляємо собі в усьому. Намагаємося заощаджувати на їжі та на одязі.