Семененко Кіра, учениця 11 класу Комунального закладу «Лозівський ліцей №4» Лозівської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дворник Ніна Федорівна

Війна. Моя історія

Війна. П’ять літер. Одне слово. Але скільки асоціацій пробуджує воно в нашій уяві. Біль, героїзм, патріотизм, туга за близькими людьми, ненависть та любов… Наш народ відчував це на собі протягом століть.

Для нашого покоління величезне щастя жити в мирний час. Прогулянки пізнім вечором, відпочинок на морі, сміх та радість. Але для України та її населення все змінив лиш один день.

24 лютого. Четвер. 4 ранку. П’ятнадцятирічна я, моя родина, сусіди і вся країна прокинулися під звуки вибухів. Я вважала, що мені примарилось і далі продовжила спати в очікуванні початку нового шкільного дня. Уранці усвідомила, що почалося найжахливіше: все ж таки війна. Невже це реальність? Невже вони наважились? А що з моїми рідними і друзями? Так багато було питань і жодної відповіді.

Залишившись вдома, я телефонувала всім знайомим, запитуючи про те, чи все в них гаразд, чи все це відбувається з нами. На щастя, мої батьки були поруч зі мною. Так було спокійніше. Про школу та прогулянки можна було забути. Зберегти життя – найголовніша місія.

Наступного ранку тата викликали на роботу. Переймаючись за нього, я лиш чекала кінця робочого дня, бо це дійсно не жарти, це реальність. Так минув майже місяць. Як виявилося, люди звикають до всього, навіть до вибухів і свисту ракет.

12 березня 2022 року. Ранок. Тато на роботу, ми з мамою поратися по господарству. Поки тато працює, ми в тиші готуємо обід...Тишу розірвав телефонний дзвінок. «Це тато», - мовила я. Мама відповіла йому, та через хвилину вираз її обличчя змінюється, а на очах забриніли сльози.

Повістка... Завтра... Харківський напрямок... « Ні, це неправда, такого не може бути… Він не народжений для війни! », - вважала я. Тоді день промайнув швидко, і вже ввечері ми збирали тата в дорогу. Він намагався жартувати та усміхатися, хоча я знала, що насправді він відчуває зовсім не те. З вечора і до наступного дня настрій у нього та у нас так і не з’явився. Лишилась лиш надія на те, повернеться тато живим. Попрощались... Автобус махнув хвостом... Ми з мамою повернулись додому, тоді нам здавалося, що все навкруги не живе, не рідне, не моє.

Щоденні дзвінки, повідомлення, думки не давали спокою. Перші тижні були найважчими. Під час спілкування з татом не ставила питань, бо боялася почути щось «не те». Розуміючи, що весь жах, людський біль, страшні та криваві втрати – ці супутники війни він бачив на власні очі.

Минуло майже два роки. Через півтора тижні мені виповниться 17 років. Дякувати Богу з татом все гаразд, якщо не враховувати незначні травми, і я чекаю його на моє свято. За час війни він повністю змінився, переосмислив сенс життя та визначив для себе справжні цінності.

А я… А я почала цінувати дрібниці, радіти кожному дню, промінчику сонця і дякувати нашим захисникам за їх сміливість і відвагу. Під час війни знайшла своє кохання, мій хлопець також дає відсіч окупантам. Я молюсь за нього, чекаю зустрічі з ним і з батьком.

Ця війна на кожного вплинула по-різному. Хтось поставив пріоритет у захисті родини та близьких, а хтось у грошах та відпочинку, але треба не забувати, що заради перемоги слід об’єднатися та діяти разом. Лиш завдяки спільній праці ми зможемо визволити наші землі та знищити ворога. Все буде Україна. Слава Україні!