Мене звати Максим, я народився у маленькому та мальовничому селищі, в мене є старша сестричка і братик. Коли мені було 2 роки, почалася війна. Мій рідний дядько кликав нас до себе в Польшу, але мої батьки вирішили залишитися в Україні, чекаючи рішення міськвиконкому щодо прийняття ще 2 дітей з дитячого будинку. Тому ми не поїхали до Польщі, а відправилися до дитячого будинку 1 березня 2022 року, щоб забрати їх додому. Тепер нас в мами і тата п'ятеро - я зі своїми братиками і сестричками.

Хоча багато часу в нас бувають тривоги, ми не покидали рідної домівки. Сусіднє місто було обстріляне неодноразово, але ми разом з родиною залишаємося міцними. Я ще маленький і багато чого не розумію, я ходжу до садочка. Під час тривог нас ведуть до колишнього овочесховища, але там мені не подобається через холод і вологість. Мама намагається прибігти з роботи, щоб я не мерз у підвалі під час тривоги.

Моя мрія - це перемога. Це те, про що мріють всі діти України.