Мене звуть Анастасія, мені 14 років. До війни жила в міста Маріуполь з матусею, бабусею та моєю собакою. На іншому кінці міста в мене жила пробабуся. В мене дуже турботливі батьки, які ніколи не покинуть мене. Після початку війни, ми не могли зв'язатися з моєю пробабусею та ми дуже боялися за неї, бо не знали, що з нею. Я дуже люблю свою сім'ю!

Під час війни я дуже боялася, що з моїми рідними могло щось статися та я залишуся сама. На щастя, я, мама, бабуся та моя собака виїхали звідти, коли зашли орки та не залишитися там. Але в мене в Маріуполі залишилася пробабуся, за якою я дуже сумую. Я вірю, що все буде добре, та ми з нею побачимося. Коли я була в Маріуполі, ми жили на 9 поверсі і коли літали літаки, було дуже страшно, що бомбу можуть скинути на тебе. Коли нас обстрілювали, виходячи на вулицю, я бачила багато жахіть. Кожного ранку дивлячись у вікно, ти бачиш нові жертви війни. Я ніколи не пробачу россіі за те, що вона зробила.

Я мрію про мирне та спокійне життя, щоб моє рідне місто скоріше стало українським та ми повернулися додому. Я сподіваюся, що я побачуся з моїми найкращими подругами, родичами та однокласниками. Я вірю, що все буде Україна та ми заберемо всі свої законні міста, села, моря, поля, річки та озера. Надія помирає останньою. Ми живемо і Віримо, що перемога за нами. У Фонда Ріната Ахметова я хочу попросити, щоб він продовжував те, що він розпочав. Щоб далі допомагав людям, які цього потребують. Слава Україні!