Я жила в Пологах. Сьомого березня росіяни окупували місто. З танка вони розстріляли будинок для людей похилого віку. Я була шокована. Окупанти  ходили по квартирах, казали, що у місті проводять зачистку. Потім з танка росіяни розстріляли мій будинок. Я жила на першому поверсі. Не знаю, як вціліла. Під моєю квартирою лежало тіло чоловіка, якого росіяни переїхали танком. Я нічого не могла зробити. Взагалі було багато поранених людей. 

У місті не було води, світла й газу. Молоді люди носили воду для людей похилого віку. Всі магазини та аптеки були розбомблені. Мені постійно телефонував син та просив виїхати. Я до останнього охороняла свою квартиру. Коли закінчилась їжа, вирішила виїжджати. Пішла на міст, де був зв'язок. Подзвонила сину та сказала, що прийшов час евакуюватись. 

Виїжджати було небезпечно, бо в будинках сиділи російські снайпери та розстрілювали людей.

Я виїхала з сусідами. З собою взяла пальто та сумку з документами. Їхали замінованими степами та полями, перетнули двадцять блокпостів окупантів. Я боялась дивитись в очі чеченцям. Зараз я живу в Запоріжжі, відчуваю безсилля. У мене нічого не залишилось, роками я так старалась облаштувати побут у Пологах. Зараз чекаю лише на мир, аби повернутись. Сподіваюсь, що доживу.