Мартіна Петрівна евакуювалась з рідного міста після того, як їй дозволили взяти з собою кішку

Вранці 24 лютого я проснулась від вибухів. Війна стала для мене шоком. Мені довелося дванадцять днів просидіти у бомбосховищі, щоб я змогла евакуюватись з міста зі своєю кішкою.

До вокзалу я з кішкою добиралась понад три години під звуки вибухів. Мені було дуже важко йти через хворі ноги. Я досі не можу повірити, що мені вдалось сісти на евакуаційний потяг і виїхати в безпечне місце.

Під час повномасштабної війни я регулярно знайомилась з іншими переселенцями, і у кожного була своя історія горя та розпачу. Ці історії шокували мене, але я нічим не могла допомогти, бо сама потребувала допомоги.

На жаль, я стикнулась з гуманітарною катастрофою, бо там, куди я переселилась, три місяці не видавали ніякої гуманітарної допомоги. Було дуже важко, але родичі ділилися картоплею і макаронами - так і виживали.        

Я живу одна і мені дуже важко, адже з початком війни мені довелося бути переселенкою без роботи й без будь-якого заробітку. Наразі я перебуваю у пошуку роботи.

Мене приємно вразило, коли невідомі люди відгукувались на мої прохання у соціальних мережах і допомагали мені продуктами, а кішці – кормом.

24 лютого я планувала відремонтувати свій смартфон, або купити новий, але цього не сталося. Саме смартфон з’єднував мене зі світом, подіями та людьми. Він сім місяців служив мені надійним помічником, але коли я вирішила збиратися їхати додому, телефон зламався. Тепер він просто лежить і нагадує мені про сім місяців моїх поневірять під час війни.