Ми з міста Енергодар. В перший день війни старша дитина пішла до школи, з молодшою дитиною - спали. Близько о 8 ранку мене розбудив телефонний дзвінок від мами: "почалась війна". Я не вірила, дітей зібрали зі школи. Почалися жахливі дні нашого рідного міста. Найбільший страх - це виїзд з окупації. Ми їхали через Херсон, Снігурівку, Баштанку. Я сама з двома маленькими дітьми одному шість років, іншому три місяці.

Вночі під Снігурівкою всю колону машин орки загнали у село і поставили між будинками й почалась ніч страху. З 10 вечора і до 4:30 ранку - були виходи зі зброї і рух їх транспорту. Дякувати Богу не було прольотів. Всі молилися. Ранком нас випустили з села і ми рушили далі до кордону. Так почалась моя подорож з дітьми - далеко від дому.

Наразі ми приїхали в Україну. Нас не було понад рік. Мала дитина навіть батька не пам'ятає. Відношення зовсім не знайомих людей до себе вразило. Коли бачать, що ти сама з дітьми - всі хочуть допомогти. Цікавлять твоєю історією і кажуть, що не всі так зможуть. Особлива увага дітям, просто так купували солодощі, іграшки. До декрету і війни працювала в ЦНАП, зараз здобуваю другу освіту, коли війна закінчиться туризм - це буде актуальна професія. І наша країна сама мальовнича, багата на цікаві місця. Плед нагадує про війну та гріє нас у метро, коли гудуть тривоги.