Ісмаілов Денис, 8 клас
Криворізька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 120 КМРДО
Вчитель, що надихнув на написання есе: Скворцова Тетяна Миколаївна

Війна. Моя історія

Минуло вже майже 2 роки з початку війни, а це 20 місяців , 630 днів.. І навіть зараз мені ще важко говорити про війну, про її початок, про мої думки і почуття, про втрати та переживання. Війна змінила все. Війна змінила мене. Війна розділила моє життя на “до” та “після”. До війни я був звичайним 11- річним хлопчиком, який не любив ходити до школи, але любив проводити час із друзями. До початку війни в мене народилася молодша сестричка і я пишався, що став старшим братом. До війни усе моє життя - то був футбол, я мріяв стати видатним футболістом і колись - володарем “Золотого м’яча ”. Але після 24 лютого 2022 мені все ще було 11 років, але я вже не ходив до школи, друзі полишили країну , футбол вже не був моєю мрією і взагалі здавався не таким і важливим.

Після 24 лютого я перестав мріяти. Війна забрала в мене дитинство. Якось за один день я подорослішав, я почав цінувати прості речі – міцний сон уночі, без сирен та вибухів, моїх рідних поруч, спокій і тишу.

Коли я був молодшим , мама розповідала мені про те, що мої дідусі воювали, що вони були солдатами армії, що перемогла у Великій Вітчизняній, так тоді називали, війні 1941-1945 років. Я слухав ці розповіді про життя у воєнний час, про окупацію, про бабусю , яку німці вивезли до Германії , і мені здавалося все таким неможливим. Ці розповіді були як казки для мене, жахливі казки. А зараз вже я живу у часи війни, це моя реальність. Я намагаюся бути сильним і сміливим заради своєї родини, заради своєї сестрички. Їй лише три рочки, а вона вже знає, що таке повітряна тривога та укриття, коли чує сирену, то вдома біжить до коридору. Одного разу вона підійшла до мене і, заглядаючи в очі, запитала: « Ми помремо?». Маленька дитина спитала у мене, чи будемо ми жити, чи погані дяді нас уб’ють? Я не знав , що їй відповісти і просто міцно її обійняв. Дуже часто обійми потрібні і мені самому. Лячно. Особливо вночі. Влітку, коли в нашому місті вночі збивали ракети, від гучних звуків вибухів я впав із ліжка, а потім решту ночі ми провели в укритті. І так було не один раз.

31 липня , коли ракета окупантів влучила по житловому будинку і загинули люди, мама прийняла рішення виїхати з країни. Хоча б ненадовго, хоча б на деякий час вивезти нас, дітей, із цього жахіття. І навіть там, далеко , там, де немає війни, мені інколи було важко. В місті , де ми жили , святкували день міста і запускали салюти. Від цих звуків ми усією родиною впали додолу і закрили голови руками. Люди , які були поруч, здивувалися. Але їм все стало зрозуміло, коли ми сказали, що з України. За кордоном мені здалося, що я потрапив до іншого світу. Де люди радіють життю. Світу, де безпечно. Панує мир та злагода.

В іншій країні мені було добре, але серцем хотілося додому. І коли ми перетнули кордон, коли почули рідну українську мову, то від радості ми з мамою посміхнулися.

Зараз ми посміхаємося дуже рідко. Я помітив, що частіше мої батьки серйозні, засмучені. До війни ми часто ходили усією родиною гуляти, в кіно, ми любили подорожувати, відкривати для себе нові місця. Зараз майже весь час ми проводимо вдома. Мій світ - то моя кімната, моя школа – телефон, спілкування з друзями – месенджери. А так хочеться знову сміятися, бігати з друзями, кататися на роликах… Мені хочеться жити. Жити звичайним життям. Дорослішати і будувати плани на майбутнє. Знов мріяти і втілювати свої мрії . Бачити своїх рідних щасливими. Знати, що ми в безпеці. І я вірю, що так і буде! Україна переможе!