Ми живемо на самому краю селища. У лютому, коли був страшний обстріл, трапилося пряме влучення в погріб. Якби ми були в цьому погребі, що сталося б з нами?

Таке влучення могло б зруйнувати весь будинок, але літня кухня прийняла весь удар на себе. Вибуховою хвилею вибило вікно в дитячій спальні, дочки-близнючки – Настя та Катя – дивом не постраждали.

Діти того дня наділи хрестики на шию. Досі в них є цей страх, після останнього обстрілу вони бояться спати у своїй кімнаті.

Чоловік не раз виводив нас з-під обстрілу, він колишній афганець. Але кілька місяців тому з ним трапилася біда: він був обхідником на залізничних коліях, поспішав додому, і його збив тепловоз. Ногу ампутували. Потім у серпні стався інсульт.

Єдиний дохід нашої сім'ї – пенсія чоловіка з інвалідності. Нам дуже важко. Але треба якось жити й виживати далі. У селищі немає роботи, транспорт ходить тільки три рази на тиждень. Їхати треба звідси. А куди?