Мені 58, а чоловіку 57 років. Чоловік інвалід третьої групи, робили операцію йому на серці. Ми проживаємо з мамою моєю, їй 84 роки. 

Застала війна нас вдома. Половина нашого подвір’я постраждала від обстрілів, тому ми вимушені були виїхати. Спочатку в село Красне Миколаївської області, потім поїхали в місто Южноукраїнськ. Нас прийняла сім’я, тут ми і знаходимось. 

Періодично приїжджаємо до себе в село, тому що благодійні організації надають нам допомогу будівельними матеріалами на відбудову. Нам дзвонять із громади, повідомляють. Ми приїжджаємо, нам дають матеріали, і ми потроху починаємо відбудовувати своє житло.

Лимани періодично під обстрілами. Після звільнення Херсону стало більш-менш нормально - ми можемо туди заїхати. Влітку ми трішки більше тут знаходимось, тому що відбудовували потрошку. 

На початку війни ліками ми запаслись, а потім - не вистачало. Звертались до одного чоловіка в Одесі – він там нам купив за свої гроші. На початку в селі вода була своя, бо у нас приватний будинок. Потім виїхали, і що змогли, взяли з собою, а що не змогли, залишилось у будинку. Після обстрілів пропало все і водою затекло. Потім став давати нам Червоний Хрест допомогу для відбудови, а соціальні служби давали гуманітарну допомогу.

Загибель людей - завжди трагедія. Односельців багато загинуло. На диво, ми згуртувались і давали відповідь ворогам. З сусідами, у яких був бензин, всі робили коктейлі Молотова, щоб зустрічати ворога.

Хочу миру і щоб мої онуки росли в мирі. Хочу повернутись додому і відбудувати свій дім. Повернутись на роботу. Працювали на заводі глиноземному, який зараз стоїть. До пенсії залишилось три роки, а доробити немає де.