Мені 65 років. Я живу в місті Лебедин Сумської області. Мій син працює в школі. Він зателефонував мені зранку 24 лютого і сказав, що заняття відмінили, бо почалася війна. Я пережила сильне потрясіння. 

Було страшно, коли літаки скидали авіабомби. Мої діти ховалися, а я ні. Закритий простір викликає в мене страх. Я виходила на вулицю. Чула гул і намагалася зрозуміти, звідки стріляють. 

Під Лебедином ішли тяжкі бої. У перші дні війни загинув син мого однокласника. То був жаль і розпач.

Унаслідок вибуху був пошкоджений відділок поліції та будинки біля нього. Ще росіяни розбомбили електричну підстанцію. Мій онук тоді так злякався, що досі боїться гучних звуків.  

Після удару по електропідстанції ми жили без світла і зв’язку. Це було найскладнішим. 

Я навчилася долати стрес. Не нервую, коли над головою пролітають ракети. 

Я вірю в наших воїнів. І владі теж вірю: вона старається заради перемоги. Сподіваюся, що війна скоро закінчиться.