Я жила в місті Селидове Донецької області. Була заступником директора музичної школи. Зараз працюю онлайн. 

Про початок війни дізналася з новин, але не усвідомила, наскільки все серйозно, бо в перші дні у нас було тихо. Згодом бойові дії наблизилися до нашого міста. Після влучань у житлові будинки я нарешті зрозуміла, що дійсно йде війна.

Більшість жителів міста швидко виїхали. Припинився підвіз медикаментів в аптеки, але була змога записатися до лікаря й отримати необхідні препарати. Закрилося багато магазинів. Працювало два супермаркети. Вони були напівпорожні, але ще можна було купити крупи та хліб. У мене були свої овочі, які я вирощувала на дачній ділянці. Потім з’явилася гуманітарна допомога. Окрім продуктів, була можливість отримати необхідні речі. 

Коли вимкнули газ, рятувала електроплита. Світло також вимикали, але по графіку. Можна було підлаштуватися під нього і встигнути щось приготувати.

Адміністрація намагалася підтримувати життєдіяльність міста, наскільки це можливо. Однак закликала виїжджати, принаймні тих, хто міг це зробити.

Ми виїхали 7 квітня. Того дня доньці виповнилося 15 років. Зараз живемо в селі Черкаської області. Тут жила бабуся чоловіка. Вона дуже хворіла, невдовзі після нашого приїзду померла. Ми залишилися в її будинку. Сподіваємося, що найближчим часом повернемося додому.