Котяш Павло, учень 11 класу Ізюмського ліцею №10

Вчитель, що надихнув на написання есе: Надточа Інна Вікторівна

«Війна. Моя історія»

23 лютого. Я пішов до школи. Відсидів нудні уроки, сміявся разом із друзями з досить дурних жартів. Прийшов додому, а там, як зазвичай: домашні завдання, малювання, розмова з близькими друзями та досить типові підліткові сварки на пустому місці. Десь під вечір підслухав від батьків якісь чудні новини. «Росія з Україною? Знову дурні новини від якихось інтернет-тролів, а вони їм вірять», — подумав я, але це виглядало дещо моторошно на фоні того, що такі чутки були ще у січні.

Коли я прокинувся від дивних снів про кінець світу, то чув батьківський ґвалт. Вони обговорювали про запасання їжею, про ліки, про знищення дому, про переїзд до Польщі. Вийшовши із дрімоти, я замислився: «Чи було те, що я чув, частиною сну?» Потім подивився у телефон, побачив повідомлення від подруги, що живе у Харкові. Вона писала, що їх бомблять. Вчителька писала, що до школи не йдемо і тепер навчання буде проводитися дистанційно. У чаті почались питання від однокласників, вчителька усе заперечувала, а я просто почав роботу над домашніми завданнями повністю не розуміючи, чому я роблю це, коли повинен робити щось інше.

Той день проминав дуже довго, було навіть страшно на двір вийти, думалося, що одразу зловиш звідкіль кулю, хоча до нас всій цій халепі було, поки що,  далеко. Протягом двох-трьох днів лунали тихі вибухи і це було ще не так моторошно. Моторошно було коли почався березень. Запам’ятав на усе життя: я сплю, мене гукає із сусідньої кімнати брат і каже, щоб я одягався, я нічого не розумію, доки не чую цей страшний гул, через короткий час я з сім’єю був у підвалі нашого будинку, далі протягом десяти хвилин чи більше, ми чули вибухи, політ винищувачів, стрілянину, а потім — тиша...

Про інші дні можна розповідати довго, легше сказати, що часи з березня по вересень були наче в тумані. Ніхто не розумів, що коїться, та що буде далі, і що очікувати кожному з нас. Ми тільки мріяли почути голоси своїх друзів та рідних, ще раз піти до школи, подивитися відео в Інтернеті, тільки б не чути кожного дня вибухи...

Після звільнення від окупації Ізюму, я почав по-справжньому жити: дізнаватися, що коїлось далі моїх околиць, чи живі мої друзі, зміг подзвонити тим, з ким 23-ого лютого сварився.

Ця війна змінила кожного з нас, змусила зрозуміти, що те що ми маємо — це більше, ніж простий обмін словами одне одному, чи звичайний похід у нудну школу, чи звичайний перегляд відео на звичайному Інтернеті; ми повинні цінити кожен момент нашого буття на цьому величезному шматку землі, що плаває по космосу, бо другого такого буття ніде більше нема і у кожного воно єдине настільки, наскільки єдині усі ми разом.