Мені 33 роки. Я вчителька початкових класів. Живу в Харкові. Маю чоловіка і дванадцятирічну дитину. Чоловік і його двадцятирічна сестра служать у ЗСУ. Чоловікова мати знаходиться в окупації. Я з дитиною на два тижні виїжджала до Дніпропетровської області. 

Про початок війни я дізналася від батьків моїх учнів. Потім зателефонувала мати чоловіка. Вона дуже плакала, бо її населений пункт активно обстрілювали. А родичі з росії написали, що їхня армія нас визволить – і все буде добре. Я дуже образилася  і перестала спілкуватися з ними.

У перші дні війни магазини були напівпорожні. Зараз є все необхідне. Велика подяка меру й працівникам комунальних служб за те, що підтримують життєдіяльність міста. Якщо бувають перебої з водою чи електроенергією, то ці питання швидко вирішуються.

Моя мама з перших днів війни кликала мене до себе, однак я не відразу погодилася. Тринадцять днів була вдома. Ми з дитиною ночували в підвалі, бо були потужні обстріли. А коли почалися авіаобстріли, ми виїхали.

Півтора місяці не було зв’язку з родичами з окупованих територій. Зараз рідні роз’їхалися по всій Україні. Тяжко, коли вони не поряд. Мене шокує те, що росіяни прийшли вбивати нас. Не розумію, за що. Боляче від того, що гине чимало людей, що багато українців залишилося без домівок. Боляче дивитися на руйнування рідного міста. 

Мене до глибини душі вражає робота волонтерів. Вони навіть під обстрілами возять допомогу. Дякую їм за їхній труд. Я вірю, що після війни, ми житимемо краще. Чекаю на перемогу. Вірю в краще.