Ми проживаємо в місті Слов'янську Донецької області. На початку війни були вдома. Мені 36 років. Моєму сину - дванадцять, і він дуже боявся. Ми жили в коридорі, щоб дотримуватись правила двох стін. У квітні виїхали, а потім повернулися додому.

Я прокинулась від вибухів. Було близько п’ятої ранку. Я не дуже зрозуміла, що відбувається. Стала збиратися на роботу, ввімкнула телевізор і почула, як президент сказав, що почалось повномасштабне вторгнення.

Напевно, психологічний стан і страх – це найбільші труднощі. Переляк дитини, якій я не можу допомогти, а навколо лунають вибухи. 

Ми дуже вагалися, виїздити чи ні. Жили в коридорі у квартирі півтора місяця, щоб дотримуватись правила двох стін, тому що постійно лунали повітряні тривоги. 

8 квітня був приліт у Краматорськ на залізничний вокзал, я працюю в Слов'янську в районі залізничного вокзалу. І коли я йшла з роботи 8 квітня, дуже багато постраждалих приїхало з Краматорська. Вони були в більш-менш нормальному стані, і їх відправляли евакуаційним потягом уже зі Слов'янська. Коли ми побачили цих поранених у крові, це стало останньою краплею. Ми вирішили виїжджати. 

Виїжджав наш знайомий, у нього декілька автомобілів. У нас не було свого авто на той час, і ми виїхали на його машині. Фактично, ми перегнали його машину і самі виїхали. Усі виграли від цього. А повернулися, тому що вдома найкраще. Дуже складно жити не в рідній домівці. Тяжко залишитися без нічого. 

Я з чоловіком та дітьми вдома. У мене народилася ще дитинка місяць тому. Батьки теж тут, а от сестра моя виїхала. В її родини дуже постраждало житло у квітні минулого року, коли був обстріл  Слов'янська. Тому сестра з дітками та чоловіком виїхали і наразі перебувають у Канаді.

Ми дуже чекаємо закінчення війни. Наше майбутнє бачу мирним. Це головне.