Моє життя до війни було чудовим. Я музикант, працював в оркестрах Маріуполя, останні роки у філармонії. Паралельно з цим займався бізнесом - торгував кондитерськими виробами. А потім відкрили з дружиною кондитерський цех, виробляли різні смаколики. Все завершилось в один день. Перевернулось із ніг на голову. 

Коли почалась війна, були в шоці. До останнього не вірили. Окрім шоку, жодних інших емоцій не було. Коли почалися вибухи, поїхади до волонтерів запитувати, чим потрібно допомогти. Ми допомагали, аж поки нас не розігнали наші хлопці. Сказали: Маріуполь в облозі, розбігаємося, допомога більше не потрібна. 

Сидячи в підвалі, десь на третю добу організм почав вимикатися. Я просто ціпенів. Таке відчуття, що я спав. Але розумію, що не спав, що все чув, що навколо мене коїлось. Я думав, що це в мене одного, але такий самий стан був і в моєї дружини з трьома дітьми, куми нашої з трьома дітьми. Я думаю, це була захисна реакція організму. Жахливо, коли прислухаєшся, куди воно летить. Спочатку жахливо, а потім - ні, але стискається все всередині. Я думаю, організми просто піклувались про нас. Люди, які жили не в приватних будинках, а в багатоквартирних, там взагалі жесть.  

19 березня, коли бомби падали все ближче і ближче, зранку перестали зачинятися міжкімнаті двері у домі. У нас приватний будинок був. Будинок став ходити ходором. Вирішили, що потрібно рятувати дітей. Дітей у нас троє. Та ще й двоє літніх людей - тесть із тещею. Тому поїхали на свій страх і ризик під шум канонади. 

Метрів 500 від нас стояли орки. Стріляли по місту. У нас є таке приміське селище. Іллічівське раніше називалось, і звідти вони обстрілювали. А ми в цей час виїжджали. Люди на дорозі міни протитанкові розгрібали руками. Відносили на узбіччя. Виїжджали як і всі.

Перші дні не випускали, тому що коридорів не було. Коридор був лише на Новоазовськ, на російський бік. Потім, коли з'явилася змога виїхати в бік України, наші хлопці почали випускати наші машини. І ми виїхали разом з усіма. А за два дні в наше селище Моряків на околиці Маріуполя зайшли танки. Тому можна сказати, що виїхали ми дуже вчасно. Застрибнули в останній вагон потяга.

Найважчий момент, коли виїжджали, це розбитий блокпост, розбита наша техніка на блокпосту, а навпроти - спалені орківські БМПшки. І наш прапор на блокпосту посічений, побитий. Це було важко.

Ще був один складний момент. Я 30 років прожив у Маріуполі і я не пригадую, щоб на початку березня у нас було -14. А люди були без опалення. Я до цього такого не пам'ятаю. І коли виїжджали, світило сонечко і йшов дуже рясний сніг. Крім того, що ми всі виїжджали на машинах, люди йшли пішки. Хтось ніс дитину і пакунок з речами. А хтось взагалі тягнув лише собаку. На це було важко дивитися. Наші хлопці зупиняли всі машини і просили, якщо є місце, обов'язково когось взяти з собою. Важкі моменти. І ставлення орків. Їхні блокпости… 

Ми їхали через Ялту (Мангушський район), там затримались на два дні, тому що в Запоріжжі була тривала комендантська година. А потім поїхали далі - на Запоріжжя, Дніпро. А потім ще далі. Оскільки я місцевий, я не виїжджав у Бердянськ, я полями проїхав 6 чи 7 блокпостів. Я оминув їх. А всіх на той час змушували заїжджати в Бердянськ, там реєструватися. У селищі Дмитрівка я дочекався ще 4 машини із Бердянська. Під'їхали мої знайомі. І ми колоною поїхали на Запоріжжя. 

Орки на блокпостах поводили себе жахливо: гроші вимагали, забирали відеореєстратори, рилися в речах. Коли заїхали до наших, вони привітно махали руками і казали: "Швидше-швидше-швидше!" А коли вночі ми заїхали в Дніпро, на першому блокпості нас зупинили, перевірили і почувши, що ми з Маріуполя, сказали: "Зачекайте". І пригостили нас яблуками, усі наші машини. Дуже смачними, великими, ароматними. І, чесно скажу, плакали ми всі, коли отримали ті яблука.

Ми два дні побули в Дніпрі, а потім поїхали далі. Не знали, куди, тому що ні знайомих, ні рідних не було. Їхали навмання. Доїхавши до Хмельницького, тещі стало погано. Там зупинилися на ніч. А на ранок, я навіть не знаю звідки з'явилися ті люди, приїхала жінка з родиною - запропонували у Хмельницьку нам будиночок. Вони купили дачу багато років тому. І ось майже п'ять місяців ми жили в них. Вони прийняли нас безкоштовно. Взагалі допомагали всім: і харчами, і всім необхідним. Роботи там немає: місто маленьке, біженців дуже багато. Ми вирішили переїхати в Київ. У серпні ми переїхали до Києва. Зараз знайшли роботу, працюємо тут. 

Є люди, які натерпілись, і побачили набагато більше, ніж ми. Тому я вважаю, що у нас усе минуло достатньо легко. 

Я б хотів, щоб ця війна скінчилась якомога швидше. Розумію, що це нереально. Те, що орки гинуть пачками, це добре. Те, що гинуть наші хлопці, дуже боляче. Перемога буде за нами! Добро завжди перемагає.

Я дуже хочу повернутися в своє місто, щоб відбудовувати його. До цього ще далеко. Хоча я дуже вірю в це. Тому що, які б умови не були, інше місто, люди. Життя інше. Може, я в тому віці, що прикипів до одного. Я дуже хочу повернутися додому.

Мета одна - відновити місто і щоб усе було добре. Найголовніше, щоб нічого не літало, щоб не кидати дітей в підвал, щоб не прилітала до тебе в двір якась гидота, щоб не бігати, не падати і не слухати, звідки в тебе летить і коли воно прилетить. Хоча і до цього звикаєш.