Курта Вероніка,

викладачка державного навчального закладу "Барський професійний будівельний ліцей"

Війна. Моя історія

Ще пару років тому робила запис де моя бабуся розповідала як німці напали на село. А сьогодні і я пишу про війну. Це був ранок 24 лютого 2022 р., якщо бути точним, то о 03:59 за київським часом. Всі завжди запитують:« А хто тебе перший повідомив?». Мені зателефонувала мати зі сльозами на очах сказала:« Діти, війна». Знаєте, я спочатку не могла це усвідомити. Зранку пішла на роботу, де всі зібралися біля гуртожитку. Здобувачі освіти були повідомлені, що розпочалася війна, збирали речі, телефонували до батьків та їхали додому. Далі сирени, літаки та ракети. Ми були розгублені. Згодом усвідомивши всю ситуацію об’єдналися силами та почали допомагати військовим. Ця допомога дарувала мир у серці, та те хто як не ми, допоможемо нашим військовим. Допомагаючи зрозуміла скільки моральної підтримки потребують хлопці. Військові дії все посилювалися. Сирена за сиреною. Поганий зв’язок, не було світла, тривога за дітей. Серце просто розривалось на шматки. Чому так? Тому, що

було хвилювання за своїх рідних, які знаходились Маріуполі, в Запоріжжі та Києві. Той жах коли твої рідні не виходять на зв’язок, ти шукаєш їх, у списках мертвих, у списках евакуйованих, а їх немає …

Такий тоді сильний біль, що ти не знаєш, що робити, і тільки молитва тобі дає сили.

Знаю, як стояти на кордоні зі своїми дітьми та перевозити інших діточок. А в очах просто пустота і запитання: «А тато з нами не їде?», а ти розумієш, що тата можна більше не побачити.

Важкий переїзд. Життя до якого ти не можеш звикнути. Все нове і розуміння того, що ми нікому не потрібні. Дякую країні яка прийняла нас і тим людям які допомагали. Вони показали справжніх себе. І я почала замислюватись над тим "Чи моя країна могла б так зробити для інших?

Було дуже важко. Оформлення документів, навчання, допомагати з іншої країни нашим військовим. Але скільки там не були, так хотілося на Батьківщину. І ми вирішуємо повернутись, хоча чоловік був цим рішенням не дуже задоволений. Повернувшись на Україну я вперше усвідомила як це бути патріотом своєї країни, як коли звучить гімн тримати руку на серці. А коли хвилина мовчання вшановувати всіх загиблих та згадувати своїх зі сльозами на очах.

Моя історія продовжується далі.

Страшна звістка коли ти отримуєш повідомлення про безвісти зниклого свого племінника, який ще з 2014 року на війні. Молодого хлопця, якому тільки 24 роки. В якого все життя попереду. І ти з надією думаєш «Що може, то все-таки була помилка?» А ні, не помилка. А далі звістка, що він потрапив у полон. І вже 1,3 роки він в полоні.

Ти розумієш, що ти залишаєшся з цією проблемою сам на сам, ти нікому не потрібен. Багато заяв, документів, витягів. Лягаєш і встаєш і думаєш:« А чи живий він там? Які знущання терпить?» Мої рідні яких шукали знайшлись, але проходять курс реабілітації. Вони втратили все та життя все-таки зберегли.

Особисто мене, війна навчила цінувати кожну мить свого життя. Обійми рідних, посмішки близьких. Навчила бути сильною та не падати у відчай. Важко втрачати. Важко шукати. Важко просто чекати. Але сила і мужність наших військових додає сили для кожного дня. Ми сильні, ми вільні, ми незламні! Сила в кожному з нас. І тільки спільними зусиллями ми зможемо подолати нашого ворога. Ворога який руйнує все на своєму шляху.

Повертаючись до розповіді моєї бабусі процитую «Німці, коли заходили в село давали діткам цукерки, не нищили церкви. Не знущалися з діток». Натомість орки руйнують все ґвалтують жінок, чоловіків, знущаються з діток.

Моя війна навчила мене мати силу та віру у перемогу. Вірю в те, що всі повернуться з полону, безвісти зниклі знайдуться, сім’ї які виїхали повернуться. Слава нашим героям! Слава Україні! Ми не зламні! Ми вільні!