Я весь час живу в селі Нижня Вільхова Станично-Луганського району. Батько у мене хворий на пенсії. Мама померла у лютому 2014 року. Старша дитина вже закінчила навчання, середній син навчається у п'ятому класі. Нещодавно народилася донька, їй зараз два роки.

У травні 2014 року у нас розпочалися бойові дії. Найчастіше мені згадується час, коли ми вільно їздили до Луганська, я там працювала. Без проблем можна було поїхати та купити все, що потрібно. З дітьми їздили і до парку, і до цирку, а зараз такої можливості немає.

Пам'ятаю перші дні, коли наше життя змінилося. Середньому синові було три роки. Наш будинок знаходиться неподалік дороги. Син заліз на стілець і показує: "Мамо, глянь, бі-бі їде". Їхали машини, танки. Танки почали стріляти. У мене почали скотитися сльози, а він бігає і каже: «Мамо, не плач, все пройде».

Дякувати Богу, наш будинок не постраждав, але в селі були влучення. Ми й у підвалах ховалися, і ходили до амбулаторії до бомбосховища. А потім поступово звикли та нікуди не ходили.

Жити стало дуже тяжко. Грошей не вистачає, роботи нема. Хотілося б забути, коли стріляли, а маленька дитина бігала і кричала. Він боявся.

Під час обстрілу ми нікуди не виїжджали. На той час нам дуже допомогла гуманітарна допомога, бо грошей не вистачало. Найбільше допомагали Фонд Ріната Ахметова та NRC [Норвезька рада у справах біженців].

Мрію про те, щоб був мир, щоб ми могли спокійно працювати та виховувати дітей.