Демчук Тимофій, 9 клас, Ізяславський ліцей №2 імені О.Кушнірука Ізяславської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Демчук Тетяна Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 24 лютого 2022 року видався сонячний, морозний. І настрій був бадьорий, коли теплі, ніжні долоні маминих рук торкнулися мого обличчя. Розплющив очі – і зрозумів: сталося щось дуже страшне. Сльози стояли в очах у мами. Стримуючи сильне хвилювання, щоб не налякати мене, мама майже пошепки видохнула єдине слово – «війна».

Хлопчиськом я грав у «війнушку». Було весело долати «ворогів». А зараз – Чому? За що? – чорне горе, страшний біль, гіркі сльози?!

Вже першого дня були чутні віддалені вибухи. Вдома не сиділося. Вийшов у рідне місто – і не впізнав його. На сірих обличчях людей не побачити посмішки. Розмовляють пошепки. Голосно було тільки біля магазинів, аптек, банкоматів. По-справжньому страшно стало, коли вперше завила сирена. Вона розривала душу, рвала мозок.

Хотілося десь сховатися, щоб не чути її виття, яке тривало довгими жахливими годинами.

Я з родиною та сусідами ховалися в підвалі під будинком. Ми обговорювали події, підтримували один одного, зігрівалися гарячим чаєм та пиріжками, які мама заздалегідь готувала і пригощала всіх.

Нам, малим, було страшно. Та приклад дорослих вчив нас ставати сильними духом, нічого не боятися і жити за будь-яких обставин.

Тато не ховався в підвалі. Він постійно був на роботі, брав активну участь у перебудові життя під час війни. Кожного разу, коли тато повертався додому, його обличчя було напруженим, а погляд похмурим і тривожним. Ми розуміли його хвилювання, хоча він ніколи не говорив про це відверто. Мама знаходила потрібні слова, щоб підтримати батька: «Український народ сильний і непереможний! Нас неможливо здолати! Пліч-о-пліч з чоловіками стоять їхні матері, жінки, сестри… Разом нас багато – нас не подолати!»

Ці слова надихали й мене. Я зрозумів, що в серці завжди має жити віра.

Ми молилися за тих, хто на фронті кров’ю і своїм життям виборюють свободу України. Просили Божої милості для всіх рідних, особливо для сестрички і братика. Вони маленькі, не розуміють, що відбувається, чому так низько над хатами літають гвинтокрили, чому щось страшно вибухає.

Від думок про трагічне лікують корисні справи. Бабуся з тіткою ходили до школи, де з селянами готували тушонки, випікали пиріжки та печиво для наших захисників на фронт.

На третій день війни я зі шкільною родиною почали плести маскувальні сітки, такі необхідні на передовій. Я відчував гордість за українців, які згуртувалися і рішуче діяли, не чекаючи «манни з неба». Після важкої і незвичної для мене і моїх ровесників праці, ми поверталися додому, втомлені, але задоволені тим, що у такий час «наша хата не з краю» і, як можемо, допомагаємо військовим. Ввечері родина збиралася вдома, кожен ділився враженнями від пережитого і зробленого. Дивилися єдиний телемарафон. Новини були різні. З болем у серці дізналися про зруйновані Гостомель, Чернігів; про Бучу, де нелюди масово вбивали мирних громадян, чиї тіла залишали прямо на вулиці.

Українці на жорстокість лиходіїв відповіли – піснею! Наші друзі по всьому світу підхопили «Червону калину», гімн сильної, незламної нації.

Пісні, народжені в цей буремний час, надихали нас на боротьбу, підтримували, робили мужніми і безстрашними. Я зрозумів: треба жити, а не існувати, берегти кожну безцінну годину швидкоплинного життя. Тисячу днів триває криваве протистояння добра і зла, темряви і світла. За цих обставин люди, як лакмусовий папірець, проявляють свою справжню суть. Не буду і не хочу говорити про тих, для кого війна – мати рідна.

Моє слово про тих, хто, як захисники острова Зміїний, воюють за кожну п’ядь української землі, хто викликає вогонь на себе, боронить неньку Україну.

Я подорослішав за цю тисячу днів війни. Мені тільки чотирнадцять… Вірю: перемога не за горами. Настане мир. Здобуду освіту і працюватиму на благо Вітчизни. Тут, в Україні, коріння мого роду і тут під мирним небом зростатимуть мої діти. Ніхто і ніщо не розірве міцний ланцюжок поколінь. Переконаний – все буде добре! Все буде Україна!