До війни я жив у селі Приморське Василівського району. Я навчаюсь в 11 класі. 

24 лютого прийшов в школу на нульовий урок, а директор сказав: «Ідіть додому», але не сказав, чому. Ми подумали, що знову вірус, буде домашнє навчання. Ми всім класом зібралися і йшли додому, а по дорозі жартували, що це все - чи коронавірус, чи війна, і нас всіх уб'ють. Але ми не знали, що насправді почалася війна. Я прийшов додому і мені про це сказала заплакана мати.

У нас почало стріляти, бомбити і падати, гриміти дуже голосно. Треба було виїжджати.

Я пам'ятаю, як прилітало добряче і ми ховалися в бомбосховищах, Ми там сиділи і навіть одну ніч ночували, бо був великий обстріл. А зараз я знаю, що більшість людей з мого села повиїжджали, залишились тільки ті, які не можуть кинути свою домівку, які не хочуть і в яких немає змоги. 

Але знаю що зараз ніхто не бігає в бомбосховище, ніхто не боїться. Люди вже звикли до війни, їм уже стає байдуже на війну.

Труднощі - це переїзд в інші місто. У мене була спроба поїхати за кордон, але мені там не сподобалося і я повернувся до батьків у Запоріжжя, куди ми на той час уже переїхали.

Головне - щоб з моїми близькими людьми нічого не трапилося, і моя країна вистояла під цим важким російським гнітом. Переживаю за здоров'я рідних, за маму, брата, батька, за себе. Хочу поступити до ВУЗу, працювати і жити.