Мені 46 років, я інвалід третьої групи. Ми з Запорізької області, з Полтавки. Є чоловік, донька, син. Він зараз на війні.

Спали ми тоді, це було вночі. Почали бахати, і ми не знали, куди тікати. Світла не було. Холодно, страшно. А відразу ми й не зрозуміли, що воно таке.

Як стріляли – ото сильно шокувало. Не було ні світла, ні газу. Їжа якась була. Що на городі посадили, те і було.

Війна розділила нашу родину. Я спочатку виїхала до Угорщини, потім повернулася в Україну, була в Дніпропетровській області. А згодом у Запоріжжя приїхала. Тут зараз і перебуваю.

Я тварин удома залишила. Дуже сумую й хочу, щоб війна вже скінчилася і можна було повернутися додому, працювати в себе на городі. Дуже важко морально бути не вдома.

Думаю, що скоро закінчиться. Мені би так хотілося.