Оксана з мамою і чоловіком вирішили врятувались від обстрілів на дачі і потрапили в окупацію. Звідти повертались додому пішки і, як виявилось, йшли по мінах

Я жила у Харкові з мамою і чоловіком. До війни працювала. Нас росіяни «звільнили» від усього: і від роботи, і від квартири - від усього.

У нас о десятій ранку почалися вибухи. Я прибігала до мами в кімнату і кажу: «Мамо, почалася війна!» А вона: «Та ти що? Це феєрверки». Я питаю: «Які феєрверки в лютому місяці, мам? Я тобі кажу, почали!» Ну, встали ми з нею біля вікна, і нічого не могли зрозуміти. Дивлюся: люди швидко бігають, всі вилітають з квартир, сідають у машини і їдуть. Оце ми так зрозуміли, що це війна.

Вийшла на вулицю – кругом черги: в магазини, до банкоматів. Звісно, жахливо. Ми вирішили сидіти в квартирі і нікуди не смикатись, тому що у мене шість котів і собака велика. Просиділи ми до 3 березня – поки не почали вже бомбити просто по нашому мікрорайону Північна Салтівка. Думали, що навіть до ранку не доживемо. 

Перед нами дев'ятиповерхівка, яка дуже постраждала, але прикрила нас трохи. Дев'ятиповерхівка горіла, ми горіли. Пожежники, правда, молодці - приїхали дуже швидко і зробили все.

Люди у палаючих квартирах кричали криком, і тоді ми побачили першу смерть – дідусь просто вийшов у погріб за картоплею.

Ми спустились зі свого четвертого поверху на перший до сусідів і пересиділи у них ще декілька бомбувань. Весь час думали: «Господи, дожити би до ранку, щоб потім бігати в метро». Ми ж весь час в квартирах сиділи, навіть у підвал не спускалися, бо думали, що не можуть побити житлові будинки. 

А коли таке вже почалося, то раненько, о шостій, як тільки комендантський час закінчився, бігом побігли в метро. Там умов не було – холод страшний, один електрочайник на тисячу людей. Я під обстрілами додому бігала – перевіряла, чи наш будинок ще цілий, і котів кормила.

З міста ми не могли виїхати, бо біля наших дач стояли російські танки. Тільки 7 березня мені подзвонили і сказали, що їх звільнили - можна їхати. Тоді ми з чоловіком зібрали, що змогли, взяли котів, і рвонули сюди, на дачу. Слава богу, що наша машина вціліла, бо багато гаражів горіло від бомб. Чоловік кричить: «Давай швидше, інше потім заберемо!» А я кажу: «Потім вже не приїдемо, давай одразу котів забирати!»

До метро під'їхали - бомбили жахливо. Ми швидко команду зібрали і поїхали. Військові попередили, щоб їхали суворо по одній наїждженій колії, і ні вліво, ні вправо, тому що там міни. І дійсно, там була купа машин підірваних. Тому ми так обережненько по одній колії абияк доїхали. Хоча пішов сніг - погода жахлива була. 

Ми проїжджали Ольховку, Сороковку, які були окуповані. А наше село далі - вглиб, в поля, тому тут іще нікого не було. Хоча ж літало. Вони стріляли - тут такий звук був, що просто не передати. Під вогнем сиділи ми тут на цій дачі. Їх звідси знову вибили, але вони зупинилися біля нас, в лісах. Ну, кошмар. І все – окупанти сказали, що нас не випустять нікуди. 

Тут з'явилися в нас активісти, які ходили тут списки складали. П’ятеро чоловіків пропали. Забрали їх - і з кінцями: ні слуху, ні духу. 

Тому ми вирішили йти пішки. Рюкзачки зібрали, а мама каже: «Я залишусь, бо не дійду». А я відповіла: «Або йдемо всі разом, або залишимося всі разом. Давай будемо йти потихенечку». Отак котів залишили, їжу їм залишили і пішли по лісах окружними путями, тому що по трасі рашисти не пускали, машини били. Ми машину залишили, а колеса познімали, тому що сказали, що ріжуть ці колеса.

І ми через ліси, знову ж таки, на Харків пішли. Через Сороковку, Ольховку - і на Харків. Два дні йшли - трохи в бік пішли по цих лісах. Потім, слава Богу, вийшли до іншого дачного села. Слава Богу, будинок був відкритий - хтось там вже ночував, то й ми переночували. Потім до іншого села прийшли, дощ такий жуткий був – попросились у людей декілька днів пересидіти, і знову пішки пішли. Ми з чоловіком попереду з рюкзаками, а мама потихеньку ззаду - взагалі, це не передати.

Сороковка була майже пуста - там чоловік п'ять-десять залишилися в цьому селі, а рашисти постійно туди били і били - просто по пустому селу. А далі, в Ольховці, вони міст розбомбили. І все - нікуди не підеш. Дорога по трасі одна, і все: ні влево, ні вправо. Я кажу: «Мам, ну що, пішли вже по цій трасі якось». І тільки ми зайшли на пагорбок – знову почалися бомбардування. Якраз по тих місцях, якими ми тільки що пройшли.

Йшли ми вздовж посадки, і ось вийшли на наш піст. Військові, коли побачили наш вигляд, були в шоці. «А ви, - кажуть, - як пройшли? Ви ж топталися по мінах!» 

Вони нам сказали, що далі теж міни, і запропонували довезти нас до Харкова. А так - я не знаю, що б із нами було.

Дах нашого будинку просів, дощі залили, у сусідів грибок пішов. Та ще й дійсно, настільки жорстко, страшно: от-от знову прилетить. А на дачі хоч якось більш-менш на землі спокійніше. У нас літній будинок недобудований, і в цьому маленькому будинку дерев'яному у марті просто буржуйку чоловік поставив, бо такі морози були! А за літо вже чоловік пічку зробив, дрова купили. Будемо тут якось зимувати.

Нас тут 70 людей виходить. Взагалі - всі пенсіонери. Слава Богу, нам світло провели. А раз зі світом - значить, і з водою, бо скважини є. З Божою допомогою, я сподіваюсь, виживемо.