Катаржевська Софія, 16 років, учениця 10-А класу ліцею №10, м. Марганець, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання есе - Шейєрман Оксана Миколаївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини”

24 лютого - день, який перевернув життя мільйонів українців. Для кожного з нас цей кривавий день асоціюється з болем й жахом. Я пам'ятаю, як ранком мама мене розбудила зі словами: “ Прокидайся в нас почалась війна”. Коли я почула цю фразу спочатку в мене був шок, потім покотилися сльози.

Мій тато у перший день попав під обстріл на заводі, де він працював. Він досі з жахом розповідає про той випадок.

Потім, як я пам'ятаю, почався ”штурм” магазинів. Я разом з батьками стояла у великій черзі і не хотіла вірити,що все це реальність.

Почалися нескінченні дні тривожності, особливо коли в телеграм каналі писали “ повітряна тривоги або відльоти” по тілу проходили мурашки. Ховалися в підвалі з мамою та моєю собачкою, зібрали “тривожні валізки”…

В новинах по телебаченню почали з'являтися перші жахливі звістки про загиблих людей: солдат, мирних мешканців і найжахливіше про дітей.

Країну почало роздирати на шмаття. Всюди навколо страх, сльози, кров, почуття безвиході.

Минуло два місяці, коли настав день “х” коли нам с мамою прийшов час виїжджати з країни. Більше всього наполягали мій тато й дідусь, вони боялися, що можуть захопити місто, а як ви знаєте коли таке відбувається, починається жах…..

Зараз ми знаходимося у Польщі, моїй мамі довелося працювати на заводі (щоб не сидіти у Польщі на шиї), їй важко фізично, але вона тримається, та і кому зараз легко…

Вивчення польської мови та культури ( відвідування курсів з польської та місцевих музеїв) сприяло розширенню моїх особистих знань про цю дійсно братську країну. Як виявилося українці й поляки з давніх-давен мають багато спільного. Ми з мамою майже кожного дня спілкуємося з місцевими мешканцями, які щиро співчувають українському народові. Часто на зупинках, в транспорті, аптеці люди чують нашу мову й починають висловлювати свою підтримку, спочатку це нас дивувало, згодом звикли. Ми розповідаємо про наше невеличке містечко, про красень-Київ і нашу мальовничу країну. Деякі поляки говорять, що після війни обов’язково відвідають Україну!

Ми кожного дня телефонуємо до наших рідних й моєму татові. Дуже важко й сумно чути їх смутний голос і весь жах, про постійні обстріли й руйнування нашого міста. Мій рідний дядько поповнив ряди ЗСУ вже вдруге. Перший раз він приймав участь в АТО, возив хлопцям-кіборгам вантажівкою до аеропорту снаряди. Дуже хвилюємося за нього й його побратимів, хай повертаються додому живими!

Я щиро вірю, що скоро це пекло закінчиться, ми всі побачимося й обіймемося в нашій вільний, гарній України!!!

Мир для мене сьогодні, це тиша від сирен та вибухів снарядів. Це посмішки на обличчях людей, дитячий сміх і пташиний спів, вічна пам'ять, слава полеглим!!!