Дізнавшись про початок війни, сім’я Комарових з трьома дітьми виїхала до Гуляйполя. Вони й гадки не мали, що там буде набагато страшніше 

Мені 39 років, я медсестра з лікувального масажу, у мене троє дітей неповнолітніх. Ми жили і працювали у Бердянську, все було добре. 

24 лютого ми працювали, я виходила на роботу. В мене була літня жінка лежача, до якої ми мали їхати з лікарем. Ми приїхали. Потім побачили це все, і директор дав відбій. Усіх розпустили по домівкам і сказали сидіти вдома спочатку до понеділка, а потім буде видно. Але ми ще не розуміли, що почалася війна, хоча ми бачили ракети, які летіли через нас і били по Мелітополю. 

В мене чоловік з Гуляйполя, тому ми згодом зібрали сумки і поїхали туди, але могли подумати, що там буде ще страшніше, ніж в Бердянську. Десь 5 чи 7 березня хлопці з Гуляйполя прийняли перший бій: чоловік ще відвіз їм генератор і повернувся.

Почалися там страхіття. Ми не могли спочатку виїхати, тому що були сильні обстріли. Ми сиділи в підвалі, дуже багато людей сиділи в підвалах. Спочатку вистачало всього, а потім, звісно, стало накладно, ну все одно люди викручувалися. У нас була добра сусідка, вона дуже нам допомагала, тому що ми якось не розраховували, що все надовго, а магазини всі зачинилися.

Вже 15 березня ми прийняли рішення, що потрібно їхати. Тоді вже ходили автобуси евакуаційні, які вивозили людей, і ми виїхали до Запоріжжя. Нас дуже гарно прийняли, поселили в школу-інтернат. Я дуже вдячна директорці інтернату. Ми там трошки відійшли від шоку. Зараз ми в Запоріжжі.

Нас все шокувало, починаючи з першого дня війни: і переїзди, і обстріли. В Гуляйполі було чутно навіть вуличні бої.

Потім, коли їх відігнали на Пологи, тоді стало якось більш-менш… Але коли ми чули близько вуличні бої, тоді було дуже страшно. 

Я не працюю, звільнилася і стала в центр зайнятості. Хочу, звісно, щоб закінчилася війна. Це зараз найголовніше.