Залюбовська Анна, 11 клас, Великоолександрівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №2

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кордюк Світлана Борисівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Анна, я учениця 11-А класу, народилася в Херсонській області – це те місце яке стало для мене повним усвідомленням того, що війна – закінчиться тоді, коли кожен українець опиниться на фронті, коли кожна родина втратить когось або щось. Коли біль стане настільки сильним, що перекриє собою жагу до грошей. І може тоді ми нарешті згуртуємось, і дамо відповідь. Поки нас винищує зовнішній ворог, ми намагаємось зламати один одного. Іноді так хочеться, жити в паралельній реальності де так багато суму і болю перемішується з радістю і красою, де життя змагається зі смертю кожну хвилину. Де так багато людей – різних людей.

Ця розповідь для мене буде дуже складною, як і фізично так і морально. Саме найгірше те, що ця історія ще не закінчена, і невідомо скільки вона буде ще тривати рік, п’ять, десять років…

До початку повномасштабного вторгнення я була дівчинкою, яка будувала плани на майбутнє, мріяла побувати в усіх містах України, але коли почалася війна я зрозуміла те що життя з мріями та планами його не повернути. Ранок почався з того “доню,  прокидайся, війна почалась..”.На той момент я ще не дуже розуміла що відбувається тому, що була дуже сонною та не усвідомлювала , що трапилось. Потім я ще трішки прилягла спати і ось я прокидаюсь, на годиннику вже сьома година ранку і тут знову до мене заходить мама зі словами, що в країні війна. 

Спочатку я не звертаю на це увагу, та продовжую як завжди збиратися до школи але через деякий час приходить повідомлення від вчительки “шановні учні, впроваджено воєнний стан по всій території нашої держави, сьогодні для нашої безпеки ми залишаємось вдома”. 

Найтяжчий день для мене та моєї родини був 9 березня коли російські війська зайшли в моє рідне селище. У них були наміри захопити інші міста але їхня спроба провалилася, і вони почали панувати тут. Забирали у людей їхнє майно, почали знущатися над людьми, деяких навіть вбивали.. Це було дуже тяжко бачити, як вони пробираються до чужих будинків, по дорозі їздять колони їхньої техніки, кожен день вибухи. Буваючи в окупації місяць ми все таки наважились виїхати. Вийшло це не спочатку, тому що багато людей також виїжджали, машини були переповнені.

З першого разу ми поїхали, але російські окупанти нас не пропустили кажучи ”разварачивайтесь назад,а то мы будем стрелять”. Другий, третій день.. але виїхати не виходило.

Четвертий день поспіль і нам вдалося виїхати, проїхавши  багато блокпостів окупантів було дуже страшно, але потім коли ми доїхали до того селища де стояли наші захисники було дуже радісно, сльози на очах. Тому початок мого шляху був складним – виїхати живим. Виїхали ми до селища яке розташоване  на межі Кіровоградської та Черкаської областей. Найбільш я була вражена тим на скільки тут привітні та небайдужі люди, які з радістю нам погоджувались  допомагати.

Першими кроками мого шляху на новому місці, це спільно з моєю знайомою допомагати військовим. Починали ми збирати кошти для різних бригад та підрозділів, які обороняють нашу країну.

На початку війни збори закривались дуже швидко, але останнім часом люди на скільки стали байдужими до всього. Де та єдність яка була на початку? Зараз важливо це те, до якої частини суспільства відносить себе кожна людина! Наразі для мене головне на сьогодні те, до якої частини віднесла себе я. Я з тією частиною, яка продовжує боротьбу, єднається навколо спільних цінностей і пам’ятає про ціну свободи кожного дня. Потім пройшов певний час та ми почали допомагати у плетінні маскувальних сіток, які важливо допомагають в роботі нашим військовим. Проводили різні заходи для моральної підтримки військових. Допомагали у приготуванні різних страв.

Насправді це не важко.. цей процес позбавляє тебе від зайвих думок, я зрозуміла що допомагаючи іншим навіть у найтемніші часи ти все ж таки робиш певний внесок.

Декілька місяців тому до мене підійшла знайома людина і сказала лиш одне слово – Дякую! Це як ліки , які стимулюють робити ці справи й надалі. Сьогоднішня війна – не лише за території. Вона – за націю та єдність. І от настав час і нам довелось один від одної поїхати … Вам буде цікаво чи продовжуємо ми щось робити на цей час? Я впевнено можу сказати – ТАК! Ми активно відкриваємо нові збори, допомагаємо іншим зборам, тримаємо зв’язки із нашими знайомими волонтерами які допомагають нам з гуманітарной допомогою для людей вразливих категорій. Це все ми потім віддаємо в штаби призначені для людей ВПО та військових. Та на завершення я можу сказати лиш одне.

Я вважаю, що ми не повинні мати відчуття провини чи когось звинувачувати в чомусь…Але ми маємо ЖИТИ. ДОПОМАГАТИ. Та ще більше цінувати життя.

І саме найголовніше допомагати нашим військовим! Всім чим можна! Побачив збір – допоможи закрити. Треба одяг чи щось інше – допоможи. Весь наш народ повинен гуртуватись заради спільної мети, тільки так ми можемо здолати все зло та нечисть що панує в нашій країні!