Мені 67 років. Ми живемо в Новософіївці, нікуди не виїжджали. Я 42 роки пропрацювала дояркою, чоловік - тракторист. 

Ранок 24 лютого був ясний і теплий. Я вийшла з хати, збиралась попрацювати в саду. Коли чую – гримить. Але грому в цю пору не буває. Так я зрозуміла, що почалася війна. Ніхто не думав, що вона може бути такою страшною. 

Летіло, гуділо, вибухало... Десь за чотири кілометри від нас було велике сяйво. Сусіди збіглися. Всі дуже злякалися. Сиділи на лавочці закутані. Було страшно перебувати в будинку. 

У нашому селі нічого аж такого не було. А там, де живе моя дочка, зруйновані школи, лікарня, будинки. І постійні обстріли. Вони бігають до бомбосховища, а ще ж на роботу потрібно ходити.

У нашому населеному пункті було все спокійно. Жодної паніки не було, ніхто нікуди не біг і не закуповував багато. Були й ліки, і їжа, і вода.

Дуже шкода військових. Постійно переживаю, бо воюють і родичі, і знайомі з нашого села. Виїжджати нікуди не будемо. Ми вже в такому віці, що не можемо кудись їхати. Надіємося, що скоро все скінчиться. 

Такі втрати! Загинуло багато людей. І без перемовин нічого не скінчиться. Думаю, що десь на початку літа завершиться війна. Як саме – не знаю. Можливо, хтось зі сторони допоможе розв’язати конфлікт.