Я виріс і все життя прожив у Трьохізбенці. Тут був і робочим, і бензопильником у лісництві, і управителем працював, і головним інженером при радгоспі, і директором. Усе дісталося в житті.

П’ятнадцять років я пропрацював керівником відділення. Три села – Калауське, Колкове, Горіхове – мої землі. Ніколи було тужити, ану ж, тракторів скільки. Потім головним інженером у радгоспі був. Як зараз пам’ятаю, 84 трактора і 41 машина, теплиці були. Життя пройшло в праці, а зараз лежу і тільки згадую.

Коли селище бомбити почали, дочка побігла до брата, по сусідству, в підвал. А я подушку на голову поклав, думаю, аби калікою не зробили, а щоб бахнуло – та відразу вбило.

На щастя, будинок не постраждав. Але з часом селище спорожніло. Зараз жодного трактора немає, корівок пасти ніде. Люди все покидали. Я якось нарахував 126 будинків, а з них тільки в 62 люди живуть.

Подушку на голову поклав, думаю, аби калікою не зробили, а відразу вбили

У мене син загинув в автокатастрофі, дружина померла, залишилися дві доньки. Менша живе недалеко. Вона без чоловіка одна залишилася, так ми на мою пенсію з нею і живемо. Вона город садить, щоб трохи на прожитковий мінімум додати.

Я за цей час переніс інфаркт. Зараз у мене проблеми з тазостегновим суглобом, але немає грошей, щоб зробити операцію, так я з миличками пересуваюся. А мрію я про мир, щоб було, як раніше.