Маленький хлопчик Єгор, автор трагічного "Маріупольського щоденника". На сторінках звичайного блокноту він описував жахи війни у ​​Маріуполі та малював моторошні картинки вибухів, танків, мертвих людей, зруйнованих будинків.

Мама Єгора розповідає, що їхня сім'я втратила все, коли до будинку прилетів снаряд. Знесло дах, діти та дорослі отримали поранення. Про це згодом Єгор також написав у своєму щоденнику: “У мене рана на спині, видерта шкіра. У сестри поранення голови, у мами видерта шкіра на руці і дірка в нозі”.

Через 100 днів війни сім'я спромоглася вибратися з блокадного Маріуполя на мирну територію України.

Почалися обстріли. Ми біля «Азовсталі» мешкали. Почалися сильні прильоти — ховалися в коридорах, у ванній ховалися, поки нам не прилетіло безпосередньо додому. Перший раз упало десь поруч, у нас вилетіли шибки всі. Я ще пам’ятаю, штукатурка посипалася. Ми все прибрали, видихнули, можна сказати, і почалося знову. Ми прибігли до коридору, знову впало десь поряд. У нас вирвало двері — ну, не вирвало, з петель зірвало. Продовжувало свистіти. Тато закричав, щоб ми бігли у ванну. Я його кликала: «Тату, іди теж до нас!» Він сказав: «Я триматиму двері, бо з петель… замок зірвано, щоб нічого не прилетіло».

Вкотре почали молитися — всоте, втрисоте — не знаю, уже на автоматі думаєш, що ти чуєш і водночас молишся. Ну, таке... І раптом я просто відчула, що в мене на спині дах лежить.

Ну, дах... Дах знесло, стеля впала вся. Усе було в пилюці, нічого не видно, діти кричать. Ніка кричить: «У мене кров із голови! У мене зараз уся кров виллється, і я помру!» Єгор кричить, що «в мене камінь якийсь у спині». Намагалася їх заспокоїти, хоч самій було страшно. Якось вони вилізли. Мама моя з нами була, теж там. Але якось ми так стояли, що мене зачепило, згодом дітей. Маму просто по голові вдарило, але, слава Богу, жодних тілесних [ушкоджень] не було. Коли пил осів, ми почали вилазити, і ми побачили, що тато лежить у коридорі. Поза такою незрозумілою була, мабуть, у нього був перелом стегна.

У мене в очах весь пил цей. Страшно. Потім я побачила дідуся, який лежав. Потім нам мама кричить: «Ви з Нікою збігайте до бабусі Маші!» У дідусеву кімнату ми забігли, Ніка там сіла, а бабуся Маша каже: «Приберіть мені штукатурку з ніг». Я такий: «Яка нафіг штукатурка, у мене камінь у спині». Ну, отже, мама прибрала штукатурку, і нам зупинили кров. Дідусь зламав ногу й за два тижні сплив кров’ю.

Більш-менш, лише голова болить — кажуть, через травму. Коли летів дах, на голову якось упав, і він… утворився шрам. Кажуть, головне — щоб він на гематому не перетворився, зір падатиме.

Коли я вже побачила їхні рани, взагалі була в шоці, у мене паніка, не знала, що робити.

Ну, дякувати Богу, сусід нам допоміг, перші перев’язки зробив дітям. Потім говорю: «Подивися, що там у мене». Одну руку зробив, потім каже: «У тебе рука мокра». Розрізали, вона вже зажила практично. І ми пішли до дядька з тіткою. Прийшли, це теж жахливо було. З одного боку, ми чуємо — літає літак, а в дворах — автоматна черга. І я не знаю: чи мені йти з одного боку будинку, де літак, чи туди, під автоматну чергу. Вибрала літак, гадаю, імовірність менша. Ну, прийшли ми туди, до них. Два дні ми взагалі пластом лежали. Якраз почалися обстріли, потім сиділи в коридорі. Почалися другого чи третього дня. По-моєму, третього дня прийшли чеченці, усіх вигнали.

Будинок почав горіти — усіх вигнали. Ми вийшли. Куди йти, не знаємо. Люди йдуть, і ми пішли до сусіднього двору.

Знову ж таки почалися автомати. Нам там дали притулок, дозволили зайти в під’їзд, але потім ми спустилися в підвал. Наступного дня, коли вийшли, побачили, що дому в дядька з тіткою вже нема, він просто весь згорів.

Почав писати. Якось у мене дідусь помер. Ось такий заголовок, нате, читайте. Війна, 3-тє число, неділя. Я добре поспав, прокинувся, умився, посміхнувся і почитав на 25 сторінці, що в мене дідусь помер. 26-го: у мене рана на спині, видерта шкіра, у сестри поранена голова. У мами видерте м’ясо на руці та дірка в нозі. Зазвичай знав, що писати. Відстежував усе, по деревах лазив, шукав усе. Просто думав, що до нас зайде людина, знайде й почитає. Хотів, щоб усі знали, що буде в Маріуполі, що відбувається. Я не можу малювати в такому образі. Там янголятка, ведмедики… коли нас накрило, і їх, звичайно. Начебто, Дімку… ой, Даньку склом порізало, а Бімку завалило. Мамо… тут навіть записано, я записав, що ти хотіла мене яєчню навчити готувати. Але тоді написано, усе це знатимуть.

Пише собі та пише, мало що, може, малює, любить він малювати. А потім випадково натрапила — узагалі такий шок був, плакала над ним. Понесла своїм усім, щоб не бачив, а то буде нам усім. Усі плакали, адже несподівано це було все.

Несподівано, важко та боляче читати. Те, що дитина бачила навколо: собаки з крильцями, янголи, бабуся з дідусем, із сусідкою янголи.

Усе, що бачив, — усе малював, а дядько Женя сфотографував його й коли виїхав, розмістив у соцмережах. Ми навіть взагалі не знали, що це таке. Зв’язок уже якийсь з’явився, він телефонує, розповідає. Загалом ми в шоці були, узагалі не очікували.

Мені дуже важко було залишати будинок, незважаючи на те, що там сталося. Удома ходиш, воно все своє, усе шкода, уявіть це покинути все.

Водночас коли я виходила за хвіртку кудись на вулицю, місто просто чуже. Там неможливо перебувати. Довго я думала, мучилася, я збиралася там залишатися, але таки вирішила виїхати. Потім довго не могли виїхати — проблема з переїздом, але деколи і з перевізниками. Понад місяць ми шукали, але потім поїхали. Ми з фільтрацією, нас не пустили, нас повернули до Мангуша. Приїхали ми в цей Мангуш, нам кажуть: «Ви будете сім тисяч якимись, зараз проходять дві тисячі якісь». Люди кажуть: «Ну добре, що нам далі робити?» — «Ну, за місяць прийдете, дізнаєтесь».

Тобто місяць ще треба було чекати, але нас як поранених прийняли, і ми приїхали до цього Бердянська. І за чотири дні за нами приїхали волонтери, і ми вже цього ж дня ми були тут. Ми не очікували, як стоять три, чотири дні. Ми вже готові були в полі стояти з дітьми, усе що завгодно… Але ми за день. Хлопці великі молодці, велике їм дякую, вони нас витягли звідти. Ми там у болоті застрягли, машина… Ми йшли якимось полем: машина їхала, а ми поряд ішли, бо важка машина. Кажуть: «Такі незручності», я говорю: «Я готова до пояса в цьому болоті йти, але вже вдома, мені вже все одно».

Це був жах, ти цими гірками підіймаєшся, ще вода. У мене паніка, що вона кудись у двигун заповзе, та вода, машина зупиниться, треба буде виходити. І мами поряд немає.

Так? Підскочили ми на горб, ударилася машина дупою своєю, я підстрибую з Нікою. Я там уже не знаю, як тільки не тримався. Потім він, дядько Артем, така гірка, — і він машиною заїхав, виходить, я ось так був... Я не знаю, виходить, я ось так був, ось так тримався за сидіння, то капець був. На блокпостах, коли ми чули хлопців українською мовою, я вже сиджу, в мене сльози. Той самий зв’язок, який каже мені, що «абонент розмовляє», я вже сиджу, думаю, усе. Ну, взагалі тихо, спокійно. Чудово, ще, звичайно, трошки, ще не відпочили, ще сонні. Ну, загалом добре. Поки що Київ, але може, колись… і в Маріуполь назад, коли він буде наш. Дуже хочеться.