Мені 30 років. Жила з чоловіком в Авдіївці Донецькій області. Зранку почули вибухи десь далеко, прокинулися. Я відкрила інтернет в телефоні і прочитала, що почалася війна, сказала чоловіку. Весь день ми були на нервах, страшно було. 

Не було води - ми самі копали собі свердловини й набирали. У свекрухи і свекра холодно було, ні води, ні газу, ні світла. Ще й поруч прилетіла ракета. У нас підвіконня повипадали. Добре що вікна поклеїли, то вони вціліли.

Ми і в підвалі ночували. Найбільше страшно було за батьків, щоб у них серця не стали: свекор старенький - 80 років.

Виїхали 30 березня. В Дніпрі у школі три дні ночували, а потім вирішили поїхати до родичів чоловіка на Черкащину. Тут ми зареєструвалися як переселенці. Аж не віриться, що тут може бути тихо. Тривоги часто, але, слава Богу, так не стріляють, як у нас. І все ж таки тут все чуже, не своє. Таке відчуття, що зараз прийдуть і скажуть виселятися. А куди? Ото такий страх.

Вода у нас є в криниці. Нам гуманітарну допомогу дають часто. У мене інвалідність другої групи. Я 2020 році впала з велосипеда і пошкодила два хребці. Зараз не можу нічого важкого підняти. Хочеться, щоб війна скінчилась якнайшвидше.