Мартюшев Всеволод, 11 клас, Слов'янський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 1 Слов'янської міської ради Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маєв Сергій Федорович

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року. Я прокинувся рано, як зазвичай, не очікуючи, що цей день змінить моє життя назавжди. Потім від батька я дізнався про вибухи в Краматорську, де знищили аеродром. Це був перший удар, перший шок. Я ще не міг повірити, що війна знову прийшла до нашого дому — в Донецьку область.

Місто, де я виріс, де ходив до школи, де жили мої друзі та рідні, знову стане частиною жахливих подій, які з кожним днем ставали все ближчими і страшнішими.

Протягом березня я постійно стежив за новинами. Найбільше мене вразили події в Києві. Люди ховалися у підвалах, намагаючись врятуватися від обстрілів. Я бачив знищені будинки, закриті вікна, барикадами, вбитих невинних людей. Кожна новина краяла моє серце, і цей біль ставав усе сильнішим з кожним днем.

Ми з сім'єю розуміли: якщо війна вже так близько, вона дійде і до нас. І це питання було не «чи?», а «коли?».

Після тривалих роздумів ми вирішили виїхати. Це рішення не було легким, але ми розуміли, що безпечніше за кордоном. Покинути рідний дім, школу, друзів — усе, що було частиною мого життя, було надзвичайно важко. Однак ми вірили, що це тимчасово, що скоро все закінчиться і ми зможемо повернутися.

Та війна тривала, і скоро вже тисячний раз сонце зійде від того жахливого ранку.

Життя за кордоном зовсім не схоже на те, що було раніше. Карантин, який переживали у 2020-2021 роках, навчив нас вчитися онлайн, але тоді це було тимчасово. Тепер онлайн став новою реальністю. Замість класних кімнат — посилання на уроки, замість друзів поруч — аватарки на екрані. Мої однокласники, друзі, з якими я був у школі до війни, роз'їхалися по світу.

Хтось залишився у рідному місті, інші, як і ми, поїхали у різні країни. Наші зустрічі тепер — це рідкі дзвінки або переписки у месенджерах.

Я часто замислююся над тим, що мені пощастило. Пощастило, що я не бачу своїми очима, як руйнують рідне місто. Пощастило, що я встиг виїхати. Пощастило, що можу навчатися вдома, а не в холодних підвалах. Але водночас я відчуваю втому від цього «онлайн» життя. Воно позбавлене справжніх емоцій, живих зустрічей і звичного шкільних справ.

Я пам'ятаю, як ми з друзями мріяли про випускний, планували, як будемо закінчувати школу. Мріяв, що останній дзвінок пролунає, у дворі школи, яку я любив і люблю.

Але тепер мені залишається лише чекати і сподіватися, що ці мрії ще збудуться. Майже 1000 днів я чекаю на цей момент. Війна навчила мене терпіти  й сподіватися. Таке собі «соntra spem spero». Навчила цінувати те, що було звичним і буденним.

Мій шлях за ці 1000 днів війни — це шлях випробувань і втрат, але також і шлях надії. Я вірю, що одного дня ми всі повернемося додому.

Що зможу побачити рідні вулиці, свою школу, своїх друзів не через екран, а в реальному житті. Що мир знову стане частиною нашої реальності, а війна залишиться лише спогадом.