Сазоненко Станіслав, учень 10 класу Гімназії №283 ІІ-ІІІ ступенів Деснянського району міста Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Усата Алла Борисівна

Війна. Моя історія

Моє ім’я Стас, мені 15 років, і тепер я живу в Києві, навчаюся в гімназії, але так було не завжди. До 24 лютого 2022 року я був 13 річним хлопцем, який вже бачив війну (2014-2015 рр.). Я жив на сході України, у невеликому містечку Лисичанську в Луганській області, де у мене було все місто друзів, знайомих. В той час я не міг повірити, що все, що було у мене і в матеріальному і в соціальному плані, могло знищитися в один момент.

Моїми основними цінностями були родина, оцінки в школі, навчання, друзі. Був відмінником, гарним сином в родині, кращим другом та людиною слова.

Після 24 лютого 2022 року я не міг повірити в те, що це відбувається зі мною, моєю родиною, моїм містом, моєю Україною. Чи було мені страшно? - Так. Була розгубленість, якась невпевненість, нервозність. Батьки метушливо збиралися, щось обговорювали пошепки, кудись дзвонили, порадили і мені збиратися. Але куди, для чого?

У повітрі постійно лунали звуки вибухів, повітряна тривога, земля періодично гуділа від чергового прильоту. Будинок починав сипатися від гучних звуків та тремтіти як пожовклий листок осіннього дерева.

Життя містян перемістилося у підвали будинків. У моєї сім’ї не було іншого вибору, крім того, щоб виїхати з рідного Лисичанська до більш безпечного регіону. Я ніколи не забуду тієї миті, коли в останнє побачив своє, уже напівзруйноване місто, в той момент я з ним подумки попрощався, і не знаю, чи побачу його ще раз.

Так розпочалася наша родинна історія переїздів через початок повномасштабної війни. Харківська область, Дніпро, Рівне, Київ. Це географія нашого переселення.

Моя родина стали внутрішньо переміщеними особами у своїй державі. Єдина думка, яка крутилася навесні – влітку 2022 року – це все скоро закінчиться і перемога буде за нами, ми повернемося у Лисичанськ та відбудуємо місто, школу, наведемо лад у квартирі, як справжні господарі. Але…війна мала інші плани…

Постійні переїзди спричинили руйнування звичних соціальних зв’язків, постійний стрес, невизначеність. Мені не вистачало соціуму, постійна зміна атмосфери, квартир, районів, міст, я лишився багатьох своїх друзів, яких теж розкидало по всьому світу.

Війна – дуже жорстока штука, вона руйнує міста, життя і долю людини, вона руйнує країну.  Все, чого я хотів – це залишитися на одному місці і жити там, знайти друзів і просто жити. Так і вийшло, в Рівному живуть найкращі люди, яких я зустрічав на своєму шляху. Тут я знайшов багато друзів, спортивну секцію з тренером, який був нам, вихованцям, як другий батько.

В Рівному моя родина перебувала все літо і частину осені 2022 року. Це було відносно тихе і комфортне перебування. На Рівненщині не часто лунали повітряні тривоги, не так сильно відчувався подих війни.

Але таких, як ми, ВПО, проживало десятки тисяч людей. І для всіх внутрішніх переселенців знайшлася часточка тепла рівненської землі. Та життя на цьому не зупинилося, а взяло паузу. Наступна наша зупинка – столиця України місто Київ. Батьки вирішили остаточно переїхати до столиці, адже тут є більше можливостей для роботи і навчання.

Так, уже майже рік, ми з родиною живемо у Києві, я навчаюся в столичній гімназії у 10 класі з профільним вивченням математики. Батьки знайшли роботу. Ніби все налагоджується. Маю багато планів щодо свого майбутнього.

Іще більші плани у нас всіх однакові – Перемога, мирне життя, відбудова і майбутнє, де життя людини має найвищу цінність, де жодна дитина не буде знати значення слова «війна». Слава Україні!