Рашисти нещадно рівняли Бахмут із землею, знищували будівлі разом із мешканцями, але люди довгий час чекали і вірили, що це жахіття все ж таки припиниться

Ми з сім'єю мешкали в Бахмуті, війна нас там же й застала. Ми довго чекали, що скінчиться це неподобство, тому виїхали з міста лише 31 жовтня 2022 року. Забрали моїх маму з татом та чоловікову маму, узяли з собою тварин і документи. Спочатку трошки побули в місті Костянтинівці Донецької області, а потім і там стало гучно, і ми з сім'єю вирішили, що потрібно їхати десь далі по Україні, бо багато кого зі знайомих уже втратили і не хотіли позбутися життя. Це було єдине цінне, що залишилося в нас. Тому поїхали до міста Черкаси, і наразі перебуваємо тут.

З Бахмуту ми виїжджали під обстрілами. А поїхали тому, що був приліт біля будинку, і в нас на очах загинув сусід. Тому миттєво вирішили, що треба вибиратися.

Хоча ми спочатку готувалися там зимувати. Тоді нам здавалося це можливим. Ніхто не розумів до кінця й не хотів вірити, що таке буде з нашим містом. А потім уже взяли все, що могли, завантажити в машину, посадили літніх батьків і тварин… Це все так важко! 

Важко було знайти житло, бо не хотять брати з тваринами, з літніми людьми, з дітьми.

Поки були в Бахмуті, продуктів нам вистачало. Централізованої подачі води вже не було. Ми півтора місяця без світла жили. Ще й газ навесні вимкнули, то ми готували там на багатті й на буржуйці. Добре, що була погода дощова. У нас стояли дві великі бочки, і ми туди зливали воду. Нею і купалися, і прали, і їжу тваринам на ній готували. А для їжі трошки було запасів питної. У сусідів була свердловина, то ми потроху звідти набирали вручну, бо вона ж працювала від електропостачання. Харчами ми запаслися, тому дуже не переживали через це. Але ж було страшно засинати й прокидатися, бо постійно обстріли були, дуже часто літаки скидали авіабомби. 

Коли ми приїхали до Черкас, мене шокувало те, що люди спокійно живуть і не розуміють, що коїться з іншого боку країни.

Тут уже готувалися до новорічних свят, купували подарунки. А ми приїхали звідти, де не бачили ні світла, ні води, ні магазинів. Наче з іншої планети прибули. 

Хочеться, щоб війна скінчилась якомога скоріше. Якби ж це залежало тільки від нашого бажання, то вона, мабуть, уже б закінчилася.

Ми дуже мріємо, щоб у нас був свій будинок, бо жити в чужому і розуміти, що тобі нікуди повертатися, дуже важко. Мрію мати хоч якийсь будинок і робити там хоч що-небудь для свого затишку.