Я мешкала в смт Степногірськ ( де постійно їдуть бойові дії) Запорізької обл. В перший день війни я була вдома, прокинулась о 6.30год., щоб зібрати до садочка 3 річну доньку Регіну, а до школи сина Давида ( 7 років) та племінника і племінницю( вони мешкали вже рік зі мною) до школи. Але через п'ять хвилин , мені зателефонувала моя подруга, та повідомила про початок війни.

В мене був шок, я не могла повірити в теке страшне , як ВІЙНА!

Я відразу увімкнула телевізор, і по всіх каналах сповіщали про початок війни..  Вже на другий день , ми з чоловіком, дітьми та моєю мамою перебували в підвалах висотних будинків , та в бомбосховищах. Згодом ми обладнали у підвалі свого будинку кімнати , та знаходились там більше 2 місяців.

Це були страшні дні, постійні вибухи, води не стало відразу , а світло перебивали дуже часто.

На разі ми виїхали в м.Запоріжжя, мені ще місяць снилися вибухи, я прокидалася в жаху. 

Труднощі були перенести під обстрілами води, закупити на пере більше продуктів,більша частина магазинів зачинилась, а в інших підвищели ціни в тричі і більше. Постійно перебивали світло, було складно зігріти дітей, спали вдягнені в курточки , шапки , рукавички , а на газу нагрівали воду, щоб налити у пляшку та якось зігріватися.

Діти , та ми дорослі хворіли, температура, кашель.

Ліків не знайти майже..бо люди скупляли багато ліків , на всяк випадок. А потім взагалі аптеку закрили. Дуже важко було морально, постійно дітям казати, що все буде добре, що ми не помрем і скоро повернемось у свої теплі ліжечка. В мене і досі питає , майже щодня, моя маленька донька: коли ми повернемося додому?..

Ми віримо у перемогу, та сподіваємося повернутися  до дому, до своїх м'яких та теплих ліжечків . 

Була нестача їжі, але завдяки тому що мама садила город, в нас була картопля, цибуля, морква. Катастрофічні не вистачало води, та її можна було принести, не завжди було безпечно ходити, постійні обстріли були

Зараз живемо всі разом. Я, мої діти, чоловік та моя мама. Племінники зараз мешкають зі своєю матір'ю .

Були моменти, коли ми виїхали жити у Запоріжжя, ми пішли в штаб гуманітарної допомоги. Волонтери допомогли нам. Спочатку вони нагодували нас гарячим обідом , потім дали нам засоби гігієни, ковдру, деякий одяг дітям.

Волонтери були щірі, з теплою душею і підтримкою. 

У моїх батьків був виноградник, я допомагала їм у вирощуванні та посадці чебуків. Останнім часом я займалася домом та дітьми. А чоловік працював у м. Запоріжжя, роботу він нажаль втратив з початком війни.

Зараз мій чоловік військовий.

Про трагічні події, що розпочалися 24 лютого 2022 року мені нагадує ранець! Мій, жіночій ранець. Я поклала до нього документи, ліки( найнеобхідніше) , серветки,печиво і пляшку з водою.

Він завжди був зі мною у бомбосховищах, підвалі( в якому ми жили). Зараз він лежить у шафі..

Коли мій ранець, потрапляє мені на очі, в мене стискається серце від болю, за те, що прийшлося пережити. Як закінчиться війна, цей "незламний" ранець, поїде з нами до дому і буде нам як нагадування, що ми сильна нація , ми незламні МИ УКРАЇНЦІ !