Татара Мілена, 15 років, учениця 10-Б класу КЗО «НВК №33» ДМР м. Дніпро

Вчитель, що надихнув на написання есе: Зоц Ірина Олександрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна - це жах і, на жаль, ця тема зараз дуже актуальна.

Двадцять четвертого лютого цього року розпочалася повномасштабна війна у моїй рідній країні – в Україні. Відтоді, ми почали жити по-іншому.

Рано-вранці, приблизно о пів на п’яту, у моєму місті почалося щось страшне й болюче. Звичайно, ми всі спали у своїх ліжках, але батьки прокинулися від невідомого потужного вибуху. Тато одразу вибіг на балкон, щоб зрозуміти, що відбувається…

Моя родина швидко збирилась, складаючи найнеобхідніше. Мій телефон розривався від повідомлень новин - мені одразу стало зрозуміло, що розпочалася велика війна. Я відчувала величезний страх за себе, за рідних та близьких мені людей. Четвер 24 лютого став «хрестом» на календарі, життя начебто зупинилось…

Тиждень ми прожили у бабусі, а потім повернулися додому. Працював тільки тато і було дуже боляче бачити, як він заходив до хати озброєним та в бронежилеті з рацією в руках. Ми почали жити з обережністю та занепокоєнням, бо не розуміли, чого очікувати. Під час кожної сирени, як і зараз, ми ходили в укриття та намагались себе чимось зайняти, щоб хвилювання було не таким болючим. У квітні вирішили тимчасово переїхати у будинок знайомих на Західній Україні. Не можна заперечувати того, що переживання зникли. Ми хвилювалися за тата і рідних, які залишились у Дніпрі, та зв’язувалися з ними кожного дня, підтримуючи зв'язок.

Повернувшись додому, мама працювала в саду біля дому, тато ходив на роботу, а ми з сестрою займалися шкільними справами. На вулиці було вже достатньо тепло, і тому я почала більше перебувати на свіжому повітрі з друзями, відволікаючись іграми. Безперечно, побоювання було, що щось може відбутись страшне… І одного разу так і сталось… Ми гуляли, сирени не було, почули свист і одразу пролунав вибух. Ми перелякались та одразу побігли до моєї бабусі, яка живе недалеко від майданчика.

На жаль, це був не одноразовий повітряний напад, але сили оборони роблять все, щоб наслідки були мінімальними.

Зараз ми живемо «одним днем» і, мені здається, сьогодні так живуть усі українці. У моєї родини було багато планів, але їх зруйнувала «рашистська» навала…

Усі хочуть миру, окрім «рашистів»…

Мир - це припинення вогню не тільки на сході, а й на усій території моєї рідної України!

«Мир» – це жити спокійно, без жодних хвилювань за близьких та майбутнє. Як сказав відомий римський політичний діяч Цицерон: «Якщо ми хочемо скористатися миром, доводиться за це боротися», тому потрібно не падати духом та боротися за тихе життя.

Віримо Збройним Силам України!

Слава Україні!

Героям Слава!