«Повернутися вже не довелося ніколи»

Селище наше Піски було чудовим, я там прожила все життя до сорока років. Нічого кращого я не бачила, не чула і не знаю. Найкращі спогади. Світлі.

Увірвалася війна, вона поступово вривалася. Десь із квітня-травня 2014 року ми чули вибухи. Тільки далеко. Але досить-таки регулярно.  

18 липня 2014 року – день обстрілу «Градами» селища й особливо центру, наших триповерхівок. Це почалося зранку і тривало до ночі в кілька етапів.

Звук був від «Градів» неймовірний, свист, шум. Я такого не чула раніше. Навіть уявити собі не могла. І коли в підвал я спустила маму й озирнулася, частин дахів уже не було. У сусідньому будинку, в середині була діра пробита, він горів. Коли ми вже виходили з підвалу, на нас буквально шматками обвалювалася стеля.

Почалася евакуація, про яку ми спочатку не знали навіть. І останнім автобусом ми були з підвалу евакуйовані, хоча я не хотіла їхати. Я сподівалася повернутися, тому що чекала, що це все-таки закінчиться. Це не може тривати, але повернутися вже не довелося ніколи.

Уся моя родина – мама, син, я. У чому були – так поїхали й документи взяли. Це донині все, що у нас залишилося. Більше немає у нас житла, та й селища загалом теж практично немає.

Так що я дуже шкодую, що я не взяла хоча б світлину. Була б якась пам'ятка. Все інше теж боліло спочатку, але згодом я заспокоїлася. Я себе картаю, що треба було ще щось взяти, але на той момент і в такому стані шоковому…

Плюс до того побутові проблеми пригнічували, що треба було хоч пляшечку обрізати, щоб було щось у формі чашечки. Або взяти щось хоча б переодягнутися. Зняти з себе цей одяг, десь під краном випрати. А нічого з собою не було.

І тому ми шукали в гуманітарці разом із людьми що-небудь, хоча б простирадло або сорочечку, щоб накинути на себе. І за такими проблемами минало тижні зо два.

Але стрес був великий і для дитини. Я ще на той момент не розуміла, що в нього пішло різке порушення слуху. Я думала, просто стрес, нерви, психіка. Було не до того. Те, що він втратив слух, я дізналася вже в Маріуполі.

Лікар поставила діагноз – двостороння сенсорна приглухуватість. І лікуванню не підлягає, хоча намагалися ми лікувати. І крапельниці ставили, але слуховий нерв не лікується.

Як воно буде далі розвиватися? Найчастіше це розвивається і призводить до глухоти. Як Бог дасть.

Синові 14 років виповнилося. Планів особливо не будує, живе сьогоднішнім днем. Йому неприємно говорити й згадувати про війну, що він позбавлений всього. Тому не хоче про це говорити, жене від себе ці думки.

Можна сказати, що церква і школа – це єдине, що нас ще якось тримає на плаву, щоб не збожеволіти й не померти. Тому ось і зараз він у школі. Навчання йде з радістю. Звичайно, йому там, серед друзів, серед ровесників, легше.

Дуже складно йому з нами. І в умовах таких (він же згадує), не звик. Друзів запросити не може. Ось у нього був день народження, я йому передала щось, а запросити до себе, звичайно, не може, а хотів би.

І те, що є в інших, він би хотів, наприклад, комп'ютер. Він знав, що вдома був. Комплексує, звичайно, через це. Але я йому нічим допомогти не можу. Усе, що можу, я роблю. Може, навіть більше, ніж можу.

Рідні ми не маємо ніде. Якби десь були родичі, можливо, ми б опинилися там, але… А якісь копійки в нас тільки почали з'являтися згодом, напевно, через три-чотири місяці, коли документи прийшли. Ми викликали документи до Маріуполя.

Найперша допомога була саме від Фонду Ріната Ахметова. Ось ці пакети з продуктами. Ще, по-моєму, був або аж кінець серпня, або початок вересня 14-го року – це вперше [отримали «набори виживання»]. І це була підтримка продуктова дуже добра для нас. І спершу це було часто, по-моєму, або через місяць, або через два.

Потім, я пам'ятаю, кілька разів Ахметов теж допоміг. Крім продуктів, предмети гігієни теж я отримувала. Так що, можна сказати, це майже єдина допомога. Хоча я згадую, що чи то Червоний Хрест, чи то ще якась організація [допомагали]. Але Ахметов досі – від початку і досі продуктовими наборами допомагає.

Мені просто б хотілося, якщо вмирати, то без болів сильних. А я розумію, що, напевно, доведеться під чужим дахом. Я виходу не бачу. Намагаюся, звичайно, через це не плакати. Це нічого не дасть… Намагаюся робити, що можу.