Я народився в Маріуполі, прожив там усе життя. Навчався в Одесі, в армії служив під москвою. У мене двоє дітей, дружина померла, а мати ще жива.

Я жив з матір’ю на правому березі. Бомбардування були щодня. Вирішив виїхати. Дуже важко було. До війни ми жили звичайно, як усі. Не очікували, що буде повномасштабна війна. А вона розпочалася і призвела до трагедії. 

Труднощів було багато: постійні обстріли, відсутність продуктів харчування і води. 

Вразило ставлення росіян. Вони прийшли, розбомбили ледь не всі будівлі, які були в місті. Сенсу чекати і залишатися в Маріуполі не було. Я бачив, як лежали трупи на вулицях – це був справжній жах.

Коли не було що їсти, не було грошей і їх ніде було взяти – звичайно, це гуманітарна катастрофа. Ми ходили на ринок, щось купували. Потім ставало все гірше і гірше. Нічого приємного. 

Ми виїхали з рідного міста. Це було дуже боляче. Дітям теж довелося виїхати, хоча там було все: і робота, і житло. Довелося все покинути і виїхати.

Я відкладав свою евакуацію через матір. Вона дуже старенька, їй за 90. Я не хотів її залишати. Діти виїхали, а я не міг спати, хвилювався, як вони там влаштувалися, куди поїхали.  

Ми їхали в Кирилівку через Запоріжжя. Я замовив машину, заплатили водію й поїхали. Росіяни нас тримали дуже довго на блокпостах. Мама залишилася в Маріуполі. Їй дуже складно ходити, і вона не захотіла нікуди їхати. Я приїхав до старшого сина у Львів. 

Добре, що діти в мене виховані. Вони прийняли мене і влаштували. 

Я не знаю, що зі мною далі буде. Діти хочуть повернутися додому, але повертатися нікуди: все розбите, розграбоване, заміноване. 

Я сподіваюсь, що війна до наступного року закінчиться. Майбутнього у мене фактично немає.