Марині важко самій виховувати двох хлопців, поки чоловік на війні. Важко жити у зйомному житлі і знати, що повертатись їм уже нікуди

Я вчитель початкових класів, у мене двоє дітей: старший у восьмому класі вчиться, молодший - у другому. Мешкали в селищі Степногірськ Запорізької області. Коли розпочалася війна, ми були вдома.

Майже в перші дні у нас зникла вода, світло. Ми ж тут поруч біля Василівки, тому у нас постійно було чути вибухи, було небезпечно.

Найбільші труднощі - це наважитися виїхати. Тому що на мені двоє дітей, чоловік зараз на війні. Але в Запоріжжі в нас немає нікого, тому було страшно покинути свою оселю, знайти де жити, і назад не повертатися.

У перший день, як у нас це все розпочалося, я виїхала до своїх батьків село Кам'янське – думали, що там буде краще. Але це село ближче до окупованої території, до Василівки, і два тижні ми там прожили в підвалі, бо там відразу ж почалися обстріли, ракетні вибухи.

Мій чоловік тоді працював на «швидкій допомозі» і сказав, що нам потрібно виїжджати, бо тут нічого хорошого не буде.  Ну, ми і виїхали до Запоріжжя.

Мабуть, найстрашніше - це третій день війни, як ми були в батьків, і у нас за вікнами літали ці всі снаряди. Ми все це чули і не знали, що робити. У Запоріжжі, де я зараз знаходжуся, теж прилітають ракети, ну такого, як там, ми не чули і не бачили.

Ми сиділи і через вікна дивилися, що там горить у Василівці. За вікном у нас свистіло постійно, то ми майже весь час були в підвалі, не знали, як діяти, ми не готові були до цього.

Мої батьки там досить довго ще були, то вразило, як вони показали повністю зруйнований будинок мого дитинства. Мене вразило, що немає такого місця, куди можна повернутися і згадати, де виросла я, моя сестра і мої діти. Туди ми уже не повернемося, бо це небезпечно: та сторона вся замінована. Це дуже страшно.

Ми оформлювали різну допомогу як внутрішньо переміщені особи. Багато людей, і особливо - працівників соціальних служб - до нас дуже добре ставилися, з розумінням. В той момент всі допомагали один одному.

Війна сильно вплинула на мою родину: чоловік вже майже два роки на війні, а в мене два хлопчика. Мені важко з ними жити на зйомній квартирі, і всі проблеми вирішувати самостійно. Ну а рідні багато хто роз'їхався, хто куди - в різні місця.

Я оптимістка і я вірю, що цей рік нам повинен принести перемогу. Там мій чоловік, і я вірю, що все буде добре. Я дуже багато читаю про історію нашої України – не було такого, щоб наша Україна здалася. Я вірю, що буде наша перемога.

Я одного разу прокинутися, і щоб всі говорили, що в нас перемога, ми вільні і можемо розмовляти українською мовою. Хай там і небезпечно, але повернутися до своїх домівок, подивитися, що там залишилося, і забрати останні спогади, якісь фотографії і речі. Щоб чоловік був поруч живий і здоровий, і всі рідні - так само.