Ми з міста Слов’янська, мені 52 роки. На початку війни я була в Польщі на заробітках. Мені о п’ятій ранку зателефонувала донька середня і сказала, що війна. Я переймалася, як вони тут. А вони виїхати не могли з Краматорська. На другий день прилетіло туди на вокзал. 

Я дуже хвилювалася і вирішила повернутися, бо тут моя сім’я. Звичайно, ціни виросли, особливо в Слов’янську. Дочка отримує дитячі, а в мене - пенсія по інвалідності. Грошей на продукти не вистачало.

Більше всього мене шокує смерть. Кожного дня гинуть діти, люди зникають безвісти. Страшно і дуже шокує.

Моральна підтримка була завжди. Ще в Польщі я часто спілкувалася з людьми з різних регіонів, бо працювала в магазині. Про щось мріяли, якісь цілі були, і от - нічого не залишилося. У багатьох будинків нема. Усі сподівалися, що ось-ось і додому, а воно не так.

Зараз мої син і зять - на фронті. Справлятися зі стресом я так і не навчилася. У 2021 році лікувалася від раку, а зараз знову - підозра на рак. Думаю, від цього всього.

Мрію про мир. Тільки мир і найшвидшу перемогу.