«Біля нашого будинку скинули авіабомбу. Ми сидимо в коридорі. Мама намагається мене заспокоїти, а я тоді не плакала, тільки коли виїхали», — згадує мешканка Маріуполя Меланія. — «Загинув однокласник Тимур. І загинули Катя з моєю бабусею Ірою. З Катею ми були найкращими подругами, дружили з народження. Тепер немає ні Каті, ні бабусі».

Я прокинулася. Мама розбудила. Метушня. Я одразу в телефон, там у групах школи, просто в інстаграмі скрізь пишуть, коротше, метушня. Однокласники одразу до цих пір, хто ще не зрозумів, питали: уроки по «дистанційці» будуть? Я та ще дехто почали: які уроки, війна. З друзями ми були в шоці трохи, переписувалися, тримали зв’язок, хвилювалися одне за одного. Мене більше налякав перший літак, аніж вибухи, бо був просто під нами. Ми спали, потім уночі різко прокинулися, усі в коридор ніби. Спочатку просто вибухи, а потім пролетів літак, і ми розуміли, що треба їхати до друзів на Моряків. Було в мене один раз...Спала я, прокинулася, чую вибухи й не розумію, чи це сон, чи не сон. Реальність однакова, і я вже все плутала, де реальність, а де сни через це все.

Коли ми приїхали в центр, і ось в районі 12-ти скинули бомбу, і, мабуть, найстрашніше стало. Я хвилювалася за тата, за дідуся, за тих, хто був унизу. Усі сидимо в коридорі, нас мама намагається заспокоїти.

Чесно, я в Маріуполі навіть не плакала. Коли я вже виїхала, у мене сльози почалися часто, коли згадую. У Маріуполі взагалі якось спокійно ставилася до всього. Не знаю, може, якийсь шок був від цього всього. Навіть змусити себе плакати якось взагалі не могла. Однокласник у мене один загинув, Тимур, йому було 14 років. Ми з ним, мабуть, у класі 6–7-му добре спілкувалися.

Я сиділа робила уроки, і тут класна керівничка пише: «Тимур загинув, повідомила його мама».

Як саме, вона не писала, і ми якось не наважувалися питати про це. Він був веселий, добрий, увесь час на уроках щось чудив.

Ті, з ким я спілкувалася, у всіх, дякувати Богу, усі живі й здорові, усе добре. Ми з Катею, мабуть, дружили 12 років, від народження, можна сказати. Ми весь час добре спілкувалися, гуляли, найкращі подруги були. Потім вона перейшла до моєї школи. У паралельних класах були і якось почали віддалятися одна від одної. У неї з’явилася своя компанія подруг, у мене своя трошки, і ми вже, як можна сказати, стали просто знайомими. Побачились, обійнялись і далі пішли. Я якось шкодую, що перестала з нею спілкуватися, дуже хочу її знову повернути. Вона була заводною, веселою. Катя була, її тьотя, тобто вона моя сестричка, від народження вони росли разом. Вони дуже багато часу проводили разом. Катя була більшою, напевно, еге-гей. Міла спокійніша. Пам’ятаю, мама в дитинстві робила ремонт у будинку, і я була в мами в гостях із Мілою, і ми чуємо: вони принишкли, їм було по п’ять років. Я говорю: «Мам, там, напевно, щось не те, вони якусь шкоду, напевно, роблять». І ми заходимо до залу, а Міла з Катею по свіжому ремонту, коротше, наробили каляки-маляки на стінах. Мама взагалі не сварилася, каже, буде дитячий куточок творчості. Так ця стіна залишилася з їхніми малюнками на стіні, руками, пензликами, фарбами. Катя була активніша дівчинка, вона була рухлива, весела, активніша. Міла, вона була така спокійніша дитина, а Катя активніша. Тобто всі якісь заворушки були, то заворушки робила Катя, а Міла просто брала участь у них.

- Хочеться повернутися до міста?

Звісно, дуже. Погуляти Драмтеатром, в Азовському морі знову тікати від медуз, площею Свободи побігати. До школи своєї піти, знову з друзями щось шкодити, ламати дошки.

- Як ти вважаєш, як закінчиться війна?

Нашою перемогою. Сподівалася, що до Нового року. Тепер сподіваюся, що року війни не буде, десь до 24 лютого все закінчиться. Просто заберуть усе, що було наше. Маріуполь заберуть, і все так скінчиться.