Мені 35 років. В моїй сім’ї є я, син, мама і папа. Сину 15 років. Проживаємо ми в Слов’янську.

24 лютого прокинулися від того, що почало десь бахати. Злякалася, звісно, не стільки за себе, як за дитину.

Ми евакуювалися з міста Слов’янськ до Дніпропетровської області. Але ми нікому ніде не потрібні, тому й повернулися додому. Нам дають гуманітарну допомогу раз в три місяці і все, більше нам нічого не дають.

Люди стали якісь більш злі, нервові. Нічого хорошого не можу сказати.

З рідними як спілкувалися, так і спілкуємося. Телефонуємо один одному.

Хочеться, щоб скоріше настав мир, щоб наші військові повернулися додому. Щоб все у нас було добре, і щоб все було Україна.