Зубрицька Софія

9-в клас, Миколаївська гімназія №54 Миколаївської міської ради Миколаївської області

Вчителька, що надихнула на написання – Гузаревич Світлана Олександрівна

Війна. Моя історія

Ранок. Я  прокинулась з думкою, що не треба йти до школи, не розуміючи, що відбувається.  

Подзвонила мати, сказала йти до бабусі. Перед тим, як вийти на вулицю, подивилась новини. Я сиділа, мов статуя, не відводячи очей від рук, котрі тримали вже погаслий телефон після перегляду промови Зеленського. На вулиці всі машини  сигналили, поспішали, їхали геть. Я ще ніколи не бачила так багато машин біля свого будинку. 

Кожний сигнал машини бив мене по вухах, і з кожним разом наростала тривога, я не встигала  поглядом прощатись з кожною машиною. Прийшовши до бабусі, нарешті почула, як замовкли машини. Під вечір, вечеряючи з мамою, почула вибухи, похапцем зібравши потрібні речі, побігли в підвал. Весь шлях до підвалу стискала м’яку руку матері, здається, що я ще ніколи так міцно не тримала її руку. 

Впродовж наступних декількох тижнів мої дні були не для життя, а для виживання. Я жила від одного походу в магазин до іншого, зазвичай людей було багато, а порожніх полиць все більше, та   від сну до сну.

Нічого не хотілось, окрім як заснути та прокинутись з розумінням, що це був лише сон та витвір моєї уяви.

Але сон був жахливим, я постійно себе накручувала, а коли чула вибухи, думала, що зранку я вже не прокинусь.

Тижні тягнулися дуже довго, наче  жуйка, котру ти забув виплюнути, вона  ще довго набридає тобі в роті і ніяк не закінчується. Я лежала  в ліжку годинами, днями, думаю, я продивилась усі серіали, усі фільми, які знала. Моя голова постійно боліла, очі також, тільки читаючи книгу, я відчувала полегшення. Малювання, котрим я займалась майже все життя, не допомагало, але почуття мої розуміло.

Сонце в Миколаєві вже давно не гріло, здавалось, воно дивиться на мене зверхньо, думаючи, скільки я ще протримаюся, воно стало огидним для мене, на жаль.

В березні, прокинувшись і зрозумівши, що немає ні води, ні зв’язку, ні світла, а лише бетонні стіни, з якими у вас спільного лише те, що в них холодне фізичне тіло, а в тебе - психічне, які відбивають холод і заносять його тобі в душу,  моя мати зрозуміла, що треба їхати в інше місто. Це був знову ранок. Я тоді вперше побачила схід сонця і останній раз подивилась на вікна свого друга.  Було дивно залишати своє місто, не знаючи, як довго я ще не побачу  його та близьких мені людей. 

Ми приїхали в Одесу евакуаційним  автобусом та зупинились у друзів мами. Тоді я вперше з початку війни відчула безпеку, не чуючи звуків вибухів, які наче розшивають небо. 

Я почала потроху повертатись до навчання, щоб відволіктися від новин та спогадів про життя до війни. Сонце  вже не здавалось таким огидним і зверхнім, малювання знов приносило задоволення. Творячи кожен малюнок, я зображувала всі свої почуття та переживання, а потім викидала його, позбуваючись таким чином від тих поганих та сумних спогадів. 

Я перебувала в розгубленому стані довгий час, весь час дивувалася, яка моя мати оптимістка.

Я сумувала за домівкою, за рідними та друзями, і цей сум досі не проходить. Деякі роз’їхалися в різні країни, напевно, я їх більше і не побачу, але спогади про них досі піднімають настрій.

Приїжджаючи зараз в Миколаїв, я вже не відчуваю те  тепло, що було в ньому,  те тепло, яке розсіювали мої друзі. 

З переїздом в інше місто я наче вийшла з паузи. Можливо, дні були такі самі однотипні, але більш сонячні та приємні. Восени я пішла в художню школу,  з часом вона стала тим місцем, де я відчувала себе як вдома, наче моє місто переїхало в будівлю на маленькому провулку в центрі Одеси. 

Зараз складно будувати плани наперед чи мріяти про щось, бо від усвідомлення, що цього може не стати в одну секунду, стає моторошно. Але гадаю, що не треба зупинятися, варто йти далі та не зважати на якісь дрібниці, адже в житті є більш серйозні проблеми. На мою думку, треба жити зараз та не відкладати все на потім, не відмовляти в чомусь, чого так довго хочеш. Бо з приходом війни, на жаль, починаєш усвідомлювати такі речі, над якими раніше не задумувалася.